Розділ 4. Ігри без правил

Макс

Мене часто питають, чому я не втомлююся грати в ці безглузді шкільні ігри: у популярність, у “хто крутіший”, у ці флірти без продовження. Чому не зупинюсь, не виросту, не перетворюсь на когось серйозного?

А як можна втомитися від гри, в якій ти завжди виграєш?

Але тепер я дивлюся на неї — на Катю — і відчуваю, що правила змінюються прямо під ногами. І це… дратує. І водночас заводить.

У понеділок вона приходить до школи з тим самим рюкзаком, у тих самих джинсах, з такою ж байдужістю в очах. І я вже чекаю цього.
Чекаю її погляду. Її мовчання.

Вона мовчить голосніше, ніж дехто кричить.

— Гей, новенька, — кидаю, коли вона проходить повз мене біля роздягальні.

Вона не реагує. Навіть не сповільнюється.

Андрій, як завжди, поруч, регоче:

— Та вона тебе просто ігнорує, бро. Вперше хтось у цій школі не стікає слиною при вигляді твоєї фізіономії.

Я усміхаюсь, хоча всередині щось ворушиться.

— Вона поки що не знає, як сильно їй зі мною пощастить, — відповідаю.

Брехня. Сам не вірю у свої слова.

Бо насправді я не відчуваю, що їй пощастить.

Я відчуваю, що мене помітили вперше по-справжньому.

Цього тижня я вирішую грати хитро.

Я сиджу на тій самій лавці, де вона зазвичай перечікує перерву. На вигляд — нібито випадково. Коли вона приходить, я вдаю, що читаю щось на телефоні. Хоча насправді ловлю її боковий зір.

— А я думав, тут я буду один, — кажу.

— І що? Тепер плакати будеш? — її відповідь холодна, наче скло.

Це не просто реакція. Це — контратака. Вона не обороняється, вона нападає, але так тихо, що навіть не відразу розумієш, як сильно це ріже.

— Ні. Просто дивно бачити тебе не в тіні.

— Я її з собою ношу, — відповідає, і цього разу навіть не зиркає в мій бік.

Я мовчу. І вперше не знаю, що сказати.

Це не гра. Вона не грає. Вона живе, як на мінному полі. У її словах — гострота, у рухах — контроль, у погляді — історія, яку я ще не знаю, але вже хочу дізнатися.

До мене підходить Марта — єдина дівчина в школі, яка не лізе до мене з поцілунками, і, можливо, саме тому я її терплю.

— Чув, що ти полюєш на Катю, — каже.

— Це не полювання, — кидаю.

— А як ти це називаєш?

— Дослідження.

— Вона не твоя мапа скарбів, Макс. Не кожна дівчина — твій проєкт. У неї щось було. Ти бачиш, але не розумієш.

— Може, хочу зрозуміти, — зривається з вуст. Занадто чесно. Я хапаю себе на думці, що більше не прикидаюсь.

Марта киває.
— Тоді не зіпсуй. Бо якщо зламаєш — вона більше не складеться.

У середу я випадково (не зовсім) заходжу в кабінет, де вона читає під час перерви. Стаю в дверях. Вона знову мовчить. Я сідаю поруч, ніби теж щось шукаю.

— Я не кусаюсь, — кажу.

— Шкода. Це єдине, що зробило б тебе цікавим.

— Боляче.

— Має бути. Бо чесно.

Ця дівчина — крижане дзеркало. Вона не відбиває тебе — вона оголює. Без прикрас. Без масок.

Того вечора я приходжу додому пізніше. Батька немає. Він десь на нарадах, вічно зайнятий. У нашому будинку — тиша, яку я завжди заповнюю музикою або серіалами, або дурнуватими мемами.

Але сьогодні я просто сиджу на підлозі у своїй кімнаті й згадую її голос.

Він у мене в голові. Його інтонація, його тиша після фраз, навіть подих між словами.

Катя. Дівчина, яку я мав “перемогти” — яка мала стати ще однією розвагою. Але замість гри я отримав головоломку. Рівень: ніхто досі не пройшов.

І от я вже не сміюся. Не думаю про ставку.
Бо з кожним її поглядом я все більше хочу дізнатися — що вона ховає?
І чи можу я бути тим, хто витягне її з тіні — і не зламає при цьому?