Розділ 3. Невидимість — моя суперсила

Катя

У моєму житті є три прості правила:

1. Не довіряй.

2. Не говори більше, ніж потрібно.

3. Завжди май план втечі.

Я дотримуюсь їх так, ніби це мої молитви. Щоранку — повторюю подумки, як захисну мантру, що тримає мене на плаву. Бо як тільки розслабишся — все летить до біса. Люди вміють зраджувати швидко. Ще швидше, ніж ти встигаєш сказати "я тобі довіряю".

Він мене побачив.

Я не хотіла цього. Я роками відпрацьовувала мистецтво бути нікому не цікавою: зливатися зі стінами, не вступати в розмови, уникати поглядів. А тут… кілька секунд. Один дотик плеча. Один необережний погляд. І він уже на моєму шляху.

Його звати Макс. Звісно, що так. У кожній школі є свій Макс — популярний, нахабний, пихатий. Син директора. Улюбленець долі й, вочевидь, кат усіх тих, хто хоч раз намагався дихати вільно в його присутності.

Я бачила таких у своїй попередній школі. У них завжди багато слів і ще більше пафосу. Їх цікавить лише реакція — твоя, моя, будь-чия. Вони годуються чужими емоціями, наче вампіри.

Я вже мала справу з таким. І ледве вижила.

Після останнього уроку я не пішла в їдальню, хоча голод стискав живіт, наче гумка. Я знала, що там буде шумно, тісно і… він. Натомість піднялася на третій поверх, де майже завжди порожньо. Знайшла зачинений кабінет хімії — і сіла просто на підлогу біля вікна.

Сонце било в скло під гострим кутом, малюючи світлі цятки на підлозі. Я провела пальцем по холодній плитці й заплющила очі.

“Ти не вдома. Ти в безпечному місці. Ти сама.”

Повторюю це в голові.

Тиша огортає, мов ковдра. У такі моменти здається, що світ завмирає. Що нічого поганого не станеться, якщо не ворушитись. Якщо просто… мовчати.

Але потім приходять спогади. Вони завжди знаходять мене. Навіть тут.

— «Що я казав?! Не смій мені перечити, Катерино!» —
Крик. Глухий стукіт кулака об стіл. Долоня, що тягнеться до паска. Я ховаюся під ліжко. Мама мовчить. Завжди мовчить. Її тиша голосніша за будь-які вибачення.

Це було тоді. До того, як я втекла.

А тепер я тут.

У новому місті. У новій школі. З новим прізвищем. І з тією самою душею, пошматованою, як стара газета, яку вже ніхто не читає.

— Гей, усе нормально? — хтось говорить поруч.
Я здригаюся і відкриваю очі. Переді мною — дівчина з яскраво-рудим волоссям, у червоній сорочці поверх шкільного піджака. Вона дивиться на мене, трохи схиливши голову.

— Ти Катя, так? Новенька?
— Так, — відповідаю тихо.
— Я Марта. Ми разом на біології. Просто… тебе довго не було після останнього дзвінка. Я подумала, що, може, ти… загубилась.

Я мовчу. Дівчина зітхає, але усміхається.

— Не переживай. Тут усі дивні. Просто навчися посміхатись, коли з тобою розмовляють. І не дивись на Макса. Це його годує.

Я здригаюсь, почувши його ім’я. Вона це помічає.

— Він щось зробив? — голос Марти змінюється, в ньому з’являється пильність.
— Ні… Нічого.

Це неправда. Він зробив — подивився. Сказав кілька слів. Але ті кілька слів ніби залишили подряпину всередині. Невелику, але помітну.

— Якщо він буде тебе чіпати — скажи мені. Я з ним не дружу. У мене своя релігія — виживати з мінімумом контактів.

Марта підморгує і простягає мені маленький пакунок.
— Батончик. На випадок, якщо ти така сама дурна, як я, і забула поїсти.

Я беру його — і вперше за довгий час усміхаюся. Трохи. Несміливо. Але щиро.

— Дякую, — кажу.

Можливо, не всі тут — вороги.

Вдома мене зустрічає порожнеча. Моя тимчасова опікунка працює допізна, а я живу в однокімнатній квартирі, яку мені виділили соціальні служби. Усе тут чуже: ліжко, штори, навіть запах повітря. Але краще вже так, ніж назад.

Я знімаю взуття, кидаю рюкзак у кут і одразу йду у ванну. Вода гаряча, але не рятує від холоду під шкірою.

Дивлюся на себе в дзеркало. Очі темні. Волосся зібране в хвіст. Обличчя — як у незнайомки.

— Ти справишся, — кажу собі.
— Ти вже вижила. І тепер просто мусиш не зламатися знову.

Вимикаю світло.

Сьогодні я зустріла його.

Макса.

І, здається, я йому цікава.

А це означає, що мій спокій — під загрозою.