Розділ 2. Ставка

Макс

У нашій школі не буває сюрпризів. Все передбачувано: ті самі обличчя, ті самі плітки, ті самі фальшиві посмішки, які заміняють тут справжні почуття. Я знаю кожен закуток цієї будівлі, кожен її шепіт — я тут виріс. Буквально. Мій тато — директор, а я… я просто найпопулярніший покидьок у школі.
Так, я в курсі, як мене називають. І що з того?

Сьогоднішній ранок почався з типової безглуздої наради тата з викладачами. Я сидів у його кабінеті, крутячи в руках запальничку і дивлячись, як язик вогню намагається зжерти пластиковий ковпачок ручки. Мені нудно. До нудоти. До відчаю. Мене вже дратують навіть ті, хто ще вчора веселив.

— Син, спробуй не створювати проблем хоча б цього тижня, — кидає тато, проходячи повз мене з купою паперів. — До нас приєдналася нова учениця. Дівчина після важких обставин. Не ускладнюй їй життя.

Я лише криво посміхаюсь.
Після важких обставин? О, цікаво. Хто вона — ще одна невдаха з глухого району, якій дозволили сюди вступити завдяки пільгам? Вижити в цій школі — це ще те мистецтво.
Подивимось, як довго вона витримає.

Коли я помічаю її в коридорі — вона вже проходить повз мене.
Скромний одяг — сірий светр, чорні джинси, майже без прикрас. Рюкзак затертий. Постава закрита, як у того, хто постійно озирається через плече.
Вона не намагається справити враження. Вона намагається стати невидимою.

Але хіба це не робить її ще більш помітною?

Я навмисно йду трохи вбік, зіштовхуюсь із нею плечем. Вона відразу зупиняється, але нічого не каже.
— Гей, обережніше, — кидаю майже без емоцій, дивлячись прямо в її очі.
Вона зустрічає мій погляд. Холодно. Без фальші.

Ці очі не брешуть. Але в них щось є. Щось, що чіпляє.
— Новенька?
Мовчить.
— Мовчання — знак згоди? Ну, побачимось.

Я йду далі, роблячи вигляд, ніби мені байдуже. Але чомусь цей короткий контакт залишає післясмак. Дивне відчуття. Як після ковтка занадто гіркої кави — не чекав, але прокинувся.

— Що, вже приглянув собі чергову ціль? — голос Андрія, мого "друга", якого я давно не сприймаю серйозно.
Ми сидимо на задніх партах у спортзалі, де мали бути заняття з фізкультури. Але вчитель десь зник, а в нас — "вільна година".

— Новенька нічого так, — додає Сашко, гуглячи щось у телефоні. — Тиха, правда. Але в таких завжди є якась хрінова історія. Може, втекла від наркоторговців? Або з секти?

— Або просто нудна, — кажу я, але голос виходить не зовсім переконливим.

— Слухай, а давай спір? — підхоплює Андрій, очі блищать. — Якщо ти змусиш її… не знаю, хоч раз червоніти, соромитися або хоч трохи повірити, що ти в неї закохався — я плачу за тебе весь місяць.

Я усміхаюся.
— Це найтупіший спір у моєму житті.
— Але ти погоджуєшся?

Я роблю ковток води з пляшки й відповідаю з тією посмішкою, що завжди мене рятувала:
— Пфф. Влаштувати драму з тією, що мовчить? Виклик прийнято.

Пізніше того ж дня я бачу її знову — сидить на задній парті в класі української, записує щось у зошит. Жодної косметики, ні сережок, ні браслетів — тільки ручка в руці і очі, які ніколи не піднімаються.

Я сідаю ближче.

— Знову мовчиш? — нахиляюсь до неї трохи ближче, майже шепочу.
Вона не реагує.
— Я знаю, що ти не глуха, — додаю.

Вона підіймає голову і нарешті говорить:

— А я знаю, що ти не цікавишся ніким, окрім себе.

Її голос тихий, але точний. Наче скальпель.
Ого.

Невже ця дівчина — не така проста, як здається?

Мені вже цікаво. Не через ставку. Не через друзів. Просто… щось у ній викликає бажання копнути глибше.

І, чорт забирай, це відчуття мені подобається.