Розділ 3

Входжу у знайомий до остраху двір і прислухаюся. Нічого незвичного для мене: знову застілля, знову пісні по радіо та п'яні голоси в супровід на підспівуваннях. Це теж знову. Але я, як той мисливський собака, причаїлася, аби розвідати на якій стадії гулянка.

Один — це безпечно. Вони вже вимкнулися й сплять. Тоді я тінню просочуюся до сараю і теж лягаю спати.

Два — означає, потрібно почекати. Трохи, годинки дві-три посидіти у дворі, доки перейдуть на найбезпечніший для мене перший рівень. Влітку — не важко зовсім, а от узимку... Холодно...

Три — пиятика в розпалі. Пісні, танці, матюки. У голові виє сирена, яку я ніколи не чула в реальності, але від того не легше. Зовсім.

Чотири — небезпечно. Особливо якщо тітка прийняла більше, а чолов'яги ще в ударі і їм хочеться втихомирити й інші свої бажання. А в моїй кімнаті замок кволий. Проте є вікно.

П'ять — краще мені бути неподалік, бо тьотя Нюра любить похизуватися своєю владою і відправити мене чистити картоплю або до льоху по соління. Бувало, що й полоти. Вона не забуде перевірити, тож треба робити все дуже-дуже швидко, щоб встигнути втекти до четвертого ступеня. А між ними дуже хитка межа, та вловлювати я навчилася. Як жити схочеш — вивчишся.

Ось і зараз я стою, прислухаючись до найменших деталей.

Підбираюся ближче. У руках трилітрова банка молока, але руки вже не тремтять від страху, звикла. Я тільки внутрішньо підбираюся, вся обертаюся на увагу. Зосереджуюся.

— Та не хоче вона мене, тітка Нюро. Прямо не каже, але бачу, як дивиться. Не дурень, — бідкається Гера п'яним жалісливим голосом, — Я до неї й так, й сяк, а вона відвертається, наче я порожнє місце!

— Мала ще! На кого вкажу, за того й піде! — переконує його та, а мене верне від почутого.

— Вчитися зібралася, — не заспокоюється Гера. І звучить це, ніби я щось огидне надумала, їй-богу!

— Вчитися, — зневажливо пирхає тітка, і мені неважко уявити, як при цьому морщиться її старе, вкрите нездоровими зморшками, сіре від алкоголю обличчя, — Нехай візьмуть спочатку! А цього не буде! — і по столу гепає.

— А якщо візьмуть, тоді що, а, тітко Нюро? — і я із завмиранням серця чекаю відповіді на це запитання.

— Вдома замкну, як потрібна тобі дуже. Мені-то вже ні. З вісімнадцяти кисень перекриють і грошенята я за неї отримувати більше не буду, тож ти й плати за харчі їйні!

Замкне...

Заміж за Геру...

Боже, та я помру краще! Кручуся дзиґою навколо своєї осі, ще й банка ця важка заважає шалено. Руки болять від ноші, але я вперто тримаю. Не доведи розбити...

Заміж за Геру...

Замкне, якщо потрібно...

Я не відходжу від відчиненого навстіж вікна, під яким підслуховувала. Навпаки, по стіночці пересуваюся праворуч. Там вікно моєї кімнати має бути відчинене. Я щоразу, йдучи, його так залишаю. Але зараз там замкнено.

Халепа!

Ледь не скрикую від відчуття власної приреченості. Мені туди ніяк не можна! Ніяк! Але надворі спека така, що не продихнути, молоко прокисне!

— А де вона, до речі, синьоока моя?

Ці самі очі розширюються так, що ось-ось випадуть. І я просто не розумію, що робити. Ставлю банку на землю і, поклавши руку на дерев'яну раму, штовхаю. Не піддається. Шукаю тонку залізяку, що я її ще багато років тому знайшла в сараї. Тоді був живий дядько Льоня. Спокійніше не було анітрохи, ось я і пристосувалася відчиняти нею вікно. І зараз вона — о, спасибі всьому всесвіту — лежить під каменем, під який я зазвичай її ховаю.

Зовсім із голови все вилетіло! Я злюся на себе, незграбно перебираючи пальцями, щоб під потрібним кутом — обов'язково не пошкодивши раму ще більше — підчепити нехитрий засув.

У кімнаті щось перекидають. Видається, що дзвін лунає з моєї спальні, і від страху я впускаю рятівну чарівну паличку.

Але це у них. Там.

Починається лайка. Виявляється, розбили банку з самогоном. Лунає черговий ляскіт, а я, присівши навпочіпки, щоб знайти залізячку, так і сиджу, заклякнувши, не сміючи поворухнутися.

Мені здається, затівається бійка. Чую злий грубий мат, слідом тітка Нюра кричить не своїм голосом, і... удар. Гучний удар.

— Порізався! Обличчя! — голосить інший жіночий голос. Сусідка. Одне слово — сусідка, але мешкає практично постійно у нас. Справа нехитра — проспатися, поїсти та й знову за стіл, очі заливати.

— Манько! Сюди йди! Манько!

А це вже дуже погано.

Я, як той заєць, якого наздоганяє лисиця: бігти нікуди, а спійманою бути не хочу. Страшно. Встаю, відходжу назад, розвертаюся і мчу до хвіртки.

Тільки б встигнути!

Я не можу почути, але якимось чином чую або уявляю настільки ясно, як скриплять мостини, наздоганяючи гучні кроки. І двері. Скрипучі такі, противні завжди. А зараз цей звук пронизує мене наскрізь. Вони відчиняються. А я лишень за кілька кроків від заповітних дверей. У ривку буквально.

Та я не Аліса і в тунель стрибнути просто не встигаю. І не в казці перебуваю зовсім. І реальність моя взагалі не райдужна. Зворотна тій, книжковій. Але вже яка є.

— Манько... — загрозливо шипить тітка, — а ти куди це зібралася проти ночі?

І цей її голос — найнебезпечніший з усіх. Він багато чого обіцяє. І вона зробить. Я знаю. Як ніхто інший знаю про це.

— Я... — намагаюся гарячково придумати, але мозок наче відмовляється запропонувати бодай щось більш-менш стерпне, — Я тут, здається, телефон свій впустила...

— Телефон? Знайшла, сподіваюся? — вона повертає голову убік, ледь похитнувшись, та на ногах утримується.

— Так, — киваю. Прикро, що продемонструвати не можу для підтвердження. Адже телефон у мене в кишені лежить.

— А молоко де?

— Он стоїть, — вказую в напрямку вікна, — Я на половині дороги кишені перевірила і зрозуміла... Тобто мені здалося, що телефону немає, от і пішла шукати, — продовжую вигадувати. Намагаюся впевнено, та виходить відверто так собі.

— Молоко на стіл, а сама в кімнату. І уламки у залі прибери. Хутко. — Наказує і входить у будинок, зачинивши двері.