Розділ 7

Так, я вже не та забита покірна дівчинка Маша.

Пам'ятаю, як на початку першого курсу, коли до нас із Сашею підійшли дівчата з економічного, щоб познайомитися, я зніяковіло стояла осторонь, боячись ляпнути щось недоречне.

— Ти не тушуйся, — підморгнувши, сказала мені Аріна Туманова, — тут без іклів не вижити. — І вже за хвилину продемонструвала, як саме треба.

— Не зволікай на цю відьму, красуне! — вставив свої п'ять копійок однокурсник Аріни, Микола. — У нас люблять ніжних і поступливих панянок.

— Не слухай цього недоумка жодної хвилини! — шепоче мені дівчисько, розплющивши блакитні очі.

— Гей, Туманова, кому тільки така краса дістанеться?! — не здається той.

— Мій брат під'їде й вкаже тобі напрям, де саме та наскільки довго прогулятись, Голуб! — відшиває його так грубо, що мимоволі роблю вдих, злякано чекаючи на відповідь. Але він не ображається, тільки сміючись показує язика та дає нам спокій.

Я знаю, чому той випадок настільки запам'ятався мені. Аріна показала, наскільки важливо одразу поставити себе, вміти дати відсіч від самого початку, щоб не чіпали надалі. Я ж вміла або триматися осторонь, або вимушено захищатися, коли вже не залишається іншого. Ні, я не почала перекроювати себе чи наслідувати її, лише зрозуміла, що для мене має бути важлива саме я — власне бажання, самопочуття — а не те що накажуть чи подумають інші.

Мені складно давалися зміни, проте… я домоглася передусім власної поваги до себе самої. Тепер мені вже не боязно висловлювати власну думку, та ще складно відстоювати. Але я вчуся. Щоразу роблю над собою зусилля, коли це необхідно. Ще багато вчуся, зубрю кожен предмет. Мені не можна злетіти зі стипендії. Я маю бути найкращою. Мені це просто необхідно.

Найкраща спонука — безвихідь. Я або виживу, або помру. Все. Інших варіантів немає.

Коли настане час влаштовуватися на роботу, не знаю, наскільки зарахуються оцінки, а ось знання мітлою не виметеш. Мені нема куди повертатися, ніколи відправлятися на пошуки цікавішого шляху. У мене немає на це ані коштів, ані можливостей. Коли закінчу навчання, доведеться з'їхати з гуртожитку, а щоб винайняти кімнату, потрібні гроші. Ось їх я й накопичую потихеньку. Відкладаю з підробітків, намагаючись жити на скромну стипендію. На продукти вистачає — добре, але з одягом важкувато...

Цього року мені потрібна зимова куртка або, якщо пощастить у ціні, пуховик. Торік доношувала старий підкочуючи рукави, які зовсім затерлися. За літо я, звичайно, гарно відклала, але гроші на оренду житла вважаються недоторканним запасом. Та й окрім цього, якщо мені знадобиться лікування, наприклад, хто за це заплатить? Правильно, ніхто. Я.

Виходячи з будівлі університету, підраховую, що маю кілька годин перед зміною в супермаркеті. Він знаходиться за годину їзди від вишу й за сорок хвилин від гуртожитку. Але в запасі є година на перекус, заразом і логістику почитаю. Ніна Святославівна сьогодні щось розійшлася, вона й раніше задавала чимало, а тут так взагалі в ударі.

Повертаю голову вбік і помічаю два спорткари. У нас тут багато золотої молоді, дивуватись вже перестала. Неподалік бачу Вітрова, який обговорює щось з університетською красунею Аріною Тумановою. За неї не турбуюся, там пальця на зуби не клади — по лікоть відгризе. Далі не розглядаю. Повертаюся поглядом до Сомової, яка зупинилася на сходах, і запитально піймаю брови.

— Дивись, он він! Лісовський Дем'ян, — шепоче вона, пальцем вказуючи на хлопця біля спортивної машини.

Лісовський… Дем'ян...

Далі я її не слухаю. Дем'ян...

Це ім'я пробуджує у мені різні спогади з минулого. Як коли міцний не по роках хлопець буквально врятував мені життя, розігнавши компанію дитбудинківських дітей, які влаштували мені «темну».

Причина? Мій светр був дорогим, а я сама з багатої родини. Їм це зовсім не подобалося, а я не могла змінити себе, аби зрівнятися з ними чи то силою, чи бідністю. Потім уже зрівнялася. Вони були б щасливі, дізнавшись моє минуле місце проживання. Але тоді на одному з пружинистих ліжок сиділа вчорашня улюблениця батьків Марійка. Була. До того, як сама не опинилася у дитбудинку.

І тільки він був моїм захисником. Дем'ян. Назавжди у моїй душі.

Людина, яка врятувала мене одного разу. І продовжив порятунок навіть після того, як болісно зрадив. Залишився жити в думках і, чого там, у серці. Розбитому та надламаному ним же.

Тому що покинув. Тому що тоді я залишилася одна. Зовсім одна. На поталу їм. Адже ніхто не захищав мене більше. Вони сприйняли це, як зелене світло.

Дем'ян. Його ім'я досі пахне у моїй пам'яті озерним тином та свіжими травами. Гарне, справжнє чоловіче. Ім'я героя з моїх дитячих мрій.

Саша бере мене за руку, і я за інерцією переставляю ноги. Усього кілька щаблів й ми біля ґанку.

А він, цей зовсім інший хлопець із незнайомим мені прізвищем повертає голову та раптом зустрічається зі мною поглядами. Темний, немов сама ніч; суворий та впевнений. Як колись.

Я відкриваю рота в розгубленості від того, що бачу. Некрасиво, це цілковито зайве, але зараз я не здатна стримати нічого з того, що відчуваю всередині.

Він дивиться, пропалює… Впізнав?

Моє видіння, моя фантазія, моя віра на краще. Те, що утримувало так довго, не давало здатися... Такий далекий, що колись став настільки близьким...