Розділ 6

Далі події відбуваються ще швидше, ніж до. Хоча, здавалося б, га?
Напевне, вся справа в незвіданому. Адже у тітки я морально готувалась до всього, що могло б статися, навчившись завчасно передбачувати ситуації. Зараз же воліла насолодитися кожним моментом. Мені настільки до болю сильно хотілося вирватися звідти...

Ми заселяємось у гуртожиток досить швидко. Простягаємо документи коменданту, і тільки-то дядько Толя починає просити спільне сусідство для мене та Наталки, жінка підіймає руку, суворо наказуючи мовчати. І манірно відповідає, що списки вже подані й ось що там написано, те й буде виконано.

— Марія Зоряна… — пробігається вона очима по папері, начепивши на довгий ніс окуляри у бордовій оправі секундою раніше, — і Наталя Коваль.

Я радісно стискаю пальці у кулачки, приховуючи від жінки щасливу посмішку швидше за звичкою. Наталка ж кілька разів підстрибує на місці, а потім обіймає мене за шию, заваливши трохи набік. Вона сміється та дякує Аніті Лаврентіївні. Ага... Наталчин тато навіть перепитав.

Через півтори години запевнень, що з нами неодмінно все буде добре, тітка Тоня по черзі обіймає нас і, перехрестивши наостанок, виходить за двері слідом за чоловіком. Хвилюються, переживають… Приємно так! На душі одразу тепло плескається, заповнюючи рідкісним почуттям моє бідне серце. Невидимі ранки щипає, змушуючи нещасний орган гухати ще гучніше. Підходжу до вікна і роблю два глибокі вдихи.

Далі ми з Наталкою розкладаємо речі. Вона — гору обновок, я — свої нечисленні пожитки. Але це не має значення. Я тут. Головне: я тут, а не там.

Навчання розпочнеться вже за кілька днів. До того треба сходити до бібліотеки за підручниками, купити хоча б кілька зошитів та ручку. Система зараз переходить на електронні носії. Ноутбуки та планшети для навчання дозволені, але можна і по-старому. Ось «по-старому» мене дуже влаштовує, тому що я насилу оплатила три зошити. А якби Наталчин тато не їхав і довелося б електричкою — не купила б зовсім. Тож, який ноутбук?

Забігла у деканат, звідти дізналася, що, виявляється, вступивши на бюджет, я автоматично отримую стипендію! На мої ошелешені очі й питання, що треба ж, певне, спочатку знання підтвердити та заслужити ці гроші, огрядна секретарка м'яко посміхнулася мені й відповіла, що своїми балами я вже все показала та все заслужила. Проте наголосила, що розслаблятися зарано й мій шлях тільки-но розпочинається.

Ось так! Мені вже неймовірно тут подобається!

Першого вересня я одягаю білу блузку з довгим рукавом (бо купувати з довгим — практичніше. Рукав можна підкотити, якщо буде спекотно або він стане замалий) і спідницю, що залишилася у мене зі шкільних часів. Вона у формі дзвіночка, і я виглядаю в ній досить мило.

І ось тільки зараз, дивлячись на будівлю альма-матер в ошатній формі та під святкову музику, що лунає з колонок, я почуваюся студенткою. Підіймаю очі, знову й знову впиваючись у заповітну назву вишу.

Тепер я роблю це наживо. Не через екран потертого телефону.

Хитаю головою; посміхаючись, ловлю перлинку сльози на щоці. Це надлишок емоцій. Хороших емоцій. Відтепер тільки такі, адже так?

Приєднуюсь до компанії першокурсників, що стоять неподалік. Уточнюю факультет та групу. У відповідь мені киває усміхається дівчина.

— Я Саша Сомова, — відказує вона, трохи примружившись.

— А я Маша. Зоряна, — додаю трохи розгублено.

— Дружитимемо, Машо Зоряна.

У майбутньому я зрозумію, що ця зустріч перекреслила всі-всі мої сподівання на краще. І це зайде так далеко, настільки глибоко лезо увійде до моєї грудної клітки, що витягти зможу лише з половиною свого життя.

Моєї найулюбленішої, найпотрібнішої…

Господи, та мені не варто було навіть рота розтуляти! Але це я зрозумію набагато пізніше. А поки що посміхаюся Саші Сомовій, сподіваючись їй сподобатися. Тому що тій Марії Зоряній вкрай важливо було стати такою, як усі. Та подобатися людям.

Перший тиждень навантажують несильно. Викладачі, мабуть, звикли, що студенти ще не відійшли від відпочинку та намагатися вкласти в наші бідолашні голови хоча б крихти інформації — абсолютно безглузде заняття.

«— Тож, для початку потренуймо мізки елементарним, аби вони не луснули від перенавантаження.» — Саме отак напряму й сказав красивий молодий викладач Марк Валентинович Аланьєв.

Дивитись на нього було приємно, слухати — вдвічі. Я навіть рота розкрила, коли його побачила. Та одразу почервоніла. У думках не панувало нічого такого, просто не задивитись було складно. Втім, не одна я виділилася своєю відвертою реакцією. І Аланьєв або вдав, що не помітив, або справді навчився не помічати.

Він же не вчора таким став... Дідько...

— Він на студенток ніколи уваги не звертає! — перемовляються поруч дівчата.

— Просто-таки ніколи? — повертається до них Саша Сомова. Дивиться з викликом.

Ось у такому ключі й проходять чотири роки мого навчання. Додому з того часу я не їздила. Лише кілька разів дзвонила тітці Нюрі дізнатися, як здоров'я, на що невдячна погань, яку вона виховувала, була відправлена промовистим та благим.

Більше не дзвонила. З мене досить.

Хлопці мене не цікавили. Чи проклята я, чи зачарована, але за стільки років більше, ніж на побачення, я не погодилася. Наталка закочувала очі, Саша невдоволено цокала та всоте пропонувала зареєструватися на тіндері, на що цокала вже я.

Просто вони не знали, що в мене був він. Хлопець із моїх снів та спогадів. І він тримав мене. Це змушувало злитися, лаяти власну дурість, бездіяльність, ту кляту нікому непотрібну вірність, до якої нікому не було діла. Та не могла я переступити через себе, через... нас. 

Дурна, дурна Маша!

— Про що розмови? — підходжу до Саші, киваючи на купку дівчат, які бурхливо щось обговорюють. Сомова стоїть трохи осторонь і це на неї дуже не схоже. Зазвичай Саша у центрі подій. Там, де увага.