Розділ 5

Тиждень тягнеться, як і завжди. Я роблю свої щоденні обов'язки, що включають різноманітні тітчині вимоги. Гера постійно крутиться поблизу, відверто бавлячись з того, як я від нього відскакую. Він дивиться на мене, як на нерозумне створіння, всім своїм виглядом підтверджуючи тітчині слова. А одного разу так і сказав: «Борсайся, пташко, нікуди не подінешся».

А я подінусь. Але йому про це вкотре нагадувати не треба.

У своїй шафі на верхній полиці охайною стопочкою складені речі. Відібрала найкраще з того, що було і не ношу вдома, а бережу в університет. Якщо вступлю й буду добре вчитися, отримуватиму стипендію та зможу купити кілька блузок.

Документи сховала краще: у моїй оселі — сараї — є таємне місце, де я їх зберігаю. Там ніхто ніколи не знайде, й мені трохи спокійніше. Нехай тітка Нюра жодного разу не забирала паспорт, але ж раніше й приводу не було, куди мені їхати? А тепер ситуація загострилася, і такий варіант виключати от ніяк не можна.

Наступного ранку, а це понеділок, у мене день народження. Я ледве розліплюю очі, лежачи на дерев'яній лавці. Вночі був сабантуй, вони святкували моє народження, сьогодні продовжуватимуть.

Мені ж усю ніч снився він. Я крутилася на вузькому, так званому ложі, та ніяк не могла заспокоїтись. То прислухалася до того, що могло б статися зовні, то до бурі, що раптово захлиснула мене всередині. А я ж давно про нього не згадувала… Лишень крадькома, свідомо не акцентуючи думки, бажаючи позбутися того образу серйозного, грубого й жорсткого до усіх на світі хлопчиська, з яскравими, такими темними очима.

Торкаюся пальцями чола, відганяючи оману. Мою муку. Скільки пройшло часу... Що він досі робить у моїй голові? І коли ж нарешті зникне та відпустить свою Ундіну? Хоча згідно міфології, звісно, має бути навпаки. Тільки не спрацювало, як у казці. Дивлячись на моє життя, нічого дивного, так? Пішов та забув.

Зрадив.

На телефон приходить повідомлення від Наталки. Воно коротке, але я щасливо схоплююся з лежанки та ношуся по сараю, витанцьовуючи з телефоном замість партнера, «раз-два-три»… «раз-два-три»… Вальс.

А потім сідаю і, не вірячи власним очам, перечитую ще раз. А тоді ще й ще. Поки сльози не застеляють очі і, нарешті, не котяться по щоках.

«Ми обидві вступили!»

Вступили! Треба ж таке...

Притискаю до обличчя долоні й завмираю. Хочеться відчути цю мить щастя.

Я відповідаю на повідомлення і питаю, коли вона поїде до університету, аби, якщо це можливо та зручно, вирушити туди разом. Адже разом не так страшно, правильно?

Пізно ввечері мене саджають за стіл, як винуватицю. Але цього разу урочистості. Щедро ллють самогон у грановану склянку та бажають, цитую: «щоб завжди було, що випити та чим закусити».

Гера роздягає мене очима і, я певна, зробив би це руками особливо не церемонячись. Саме тому продовжую сидіти за столом і приймати п'яні привітання, потайки міняючись склянками з тіткою Нюрою:

— О, а мій зовсім повний! — пирскає, збовтуючи каламутну рідину. — Гарно йде!

Загалом, із вісімнадцятиріччям, Машо!

А вранці, коли всі ще сплять, я укладаю речі у сумку й ховаю її там-таки — на верхній полиці шафи.

Мені б протриматися…

Треба триматися...

Наталка виїжджає о сьомій ранку наступного дня, а мене з кожною годиною тільки сильніше б'є колюче тремтіння. І не позбутися ніяк. Я тричі перевіряю вміст тієї старої, потертої дорожньої сумки, з якою ввійшла сюди одного разу, проте все одно не можу заспокоїтися.

Вночі ні на мить очей не заплющую. Слухаю те, що відбувається за стінкою і навіть після того, як вони засинають, чомусь не можу змусити себе полегшено видихнути.

Щось шкребе на підкірці, клекоче, закручується попереджувальною вирвою. Нічого не розумію... Хвилювання перед довгою дорогою? Певне, що так...

Я якимсь чином таки вимикаюся на своєму ліжку, забувшись спокійним сном, що є величезною рідкістю. А потім на мене раптом дивляться очі Дем'яна.

Вони у нього такі були... не по роках... Серйозні, ніби всередину вдивляються, пробирають до кісток; хвилюючі, важкі. Ніхто не міг витримати його погляду.

«Біжи... Біжи... Біжи...»

Я не бачу губ, але голос його. Ще не сформований до кінця, але вже з присутніми низькими нотками.

Розплющую повіки, різко сідаю, проте виходить тільки підвестися. Силюсь зробити вдих, але лише захлинаюся киснем, закашлявшись до болю у грудній клітці.

Я бачу інші очі надто близько. Чоловік сидить на ліжку, нахилившись наді мною, ніби розглядаючи зблизька. У мене лише два варіанти: піднятися та опинитися у його руках, або лягти назад, збільшивши відстань й…

Оце вже ні!

Гера гулко дихає, глибше втягуючи повітря.

— Ти що тут робиш? — вичавлюю з себе, затинаючись. Голос з переляку скаче на кожній літері, на кожному звуці.

— Пахнеш так… Чистенька, молоденька, незаймана… — перебирає язиком, що заплітається.

— Іди, Геро. Тітка Нюра…

Він зім'ято сміється, обдаючи мене перегаром:

— Тітці Нюрі начхати, Марічко. Ти вже дівчинка доросленька... Зовсім-зовсім доросленька...

Мене від цього «доросленька» підкидає. Нудота накочує, нижня губа тремтить. Намагаюся стиснутися в клубочок, стати менше й вислизнути. Його рука відкидає простирадло, що служить мені покривалом влітку, гладить ноги, піднімаючись вище по джинсах, намагаючись розстібнути ґудзик.

Тетерію.

Власний погляд приголомшено нишпорить по кімнаті, розшукуючи щось, що зможе допомогти врятуватися. Марно. Під рукою немає анічого, й кричати теж марно. І тоді я розумію, що маю лише одну спробу. Єдину у всіх сенсах: не дістатись йому, втекти та встигнути до Наталки. Якщо затримаюся — перекреслю все. Абсолютно все. Кожна хвилина зволікання вартує мені майбутнього.

«…Але й тобі одна дорога, за ними...» — виринають у свідомості слова сусідки.