Розділ 4

Щоку порізали Гері, тепер його обличчя стало потворнішим. Хоча, здавалося б, куди ще більше? І річ зовсім не у зовнішності.

Найстрашніше — потворна, темна душа. А його душа, до того ж боягузлива, підла, малодушна, дрібна... Продовжувати можна дуже довго. До нескінченності. А в моєму випадку доти, доки не приберуся в урочистій залі, котра вже зовсім просмерділа алкогольними парами. Провітрювання приміщення не допомагає позбутися стіни задушливого смороду, а я відчиняю вікна щодня.

Викинути меблі, зняти шпалери, плінтуси... Та простіше спалити цей будинок до біса!

Наталка, пам'ятаю, ділилася, що намагалася довше погуляти, коли робила щось, за що батьки неодмінно насварять. По-перше, вони трохи заспокоювалися, а по-друге, вона банально відтягувала той самий час каяття.

Скаржилася, що в такі моменти почувала себе дуже винною і дуже засмученою, стоячи перед мамою, бабусею чи батьком, прикута непохитним батьківським поглядом, грізним голосом і суворо зведеними до перенісся бровами. І скоріше чекала, коли ж цей момент закінчиться, Наталка попросить вибачення, і вони всі разом вирушать пити чай із молоком.

Я ось не чекаю. Підлогу підмітаю якнайшвидше, намагаючись не звертати увагу на уїдливі погляди, що пропалюють між лопаток і гидкі сальні жартики чоловіків та жінок напідпитку.

Поріз Гері заклеювала пластиром та сама сусідка Зінаїда Тихонівна. Звертатися дозволяється виключно на ім'я по батькові, якщо інакше — висловиш неповагу. Ніби повага залежить від звертання, ага. І коли Гера звелів подивитися, чи добре жінка обробила його поранення, — саме «поранення», — я зі свого місця кинула швидкий погляд через стіл і сказала: «Чудово». По-доброму, там шити, але в мені з кожним днем все менше і менше доброго.

У спальню заходжу і затамовую подих. Тітка на себе чекати не змушує, входить слідом. У якому б стані не була, а покарати мене сил достатньо. І пам'ять у цьому випадку не підводить.

— То куди зібралася проти ночі? — гаркає, обрубуючи шлях до відступу.

— Я крик почула і злякалася, — відповідаю зім'ято, але чесно. Який сенс опиратися?

— Злякалася, значить… Страшні ми тут, га? Дикі, може? Звірі, а не люди? — починає показово спокійно. Але це обман. Я буквально бачу, як злість клекоче. — А що страшного, що людина порізалася? Треба родині на допомогу бігти. Чи ми не заслужили? — вона підходить ближче, я інстинктивно роблю крок назад.

Їй подобається заганяти мене у куток, я давно зрозуміла. Намагалася не рухатися, але опір лише пробуджує в ній азарт.

— Не збагнула відразу...

— Ти життям, дівка безпритульна, кому зобов'язана?! — насувається неминуче. З кожною фразою голос набирає сили, стає голоснішим, наливається сталлю. — Носом від кого крутиш? Герка довкола тебе і так танцює, і так, а вона губи надуває та писок верне! Пикою не вийшов? Принца чекаєш?! Ти кому потрібна така убога? Радій, що чоловік око на тебе поклав! Сама хвостом махаєш, а тепер, коли до справи підійшло, грати з ним надумала?!

Спиною упираюся в підвіконня, потилицею торкаюся хисткого скла. Тітка нависає наді мною. Сковтую, умовляючи себе триматися. Залишилося трішки. Зовсім трішки потерпіти.

— Я не… ніколи не давала приводу… Ніколи... Він мені не подобається… — бурмочу і заперечно головою махаю.

— А хто тобі подобається?! Стьопка Тоньчин? — бризкає слиною.

Мене неабияк трусить. Бачу, вона вже на взводі.

— Ні... Ніхто... Не обов'язково ж…

— Закрий свого рота! — обриває голосно і моє обличчя обпалює перший ляпас.

Голова сіпається убік, рука спирається на підвіконня, другою торкаюся гарячої шкіри. З горла рветься схлип, але тримаюся поки що. Стискаю повіки, утримуючи сльози. Від образи, приниження, болю. Постійності цих емоцій. Відпочила у гостях, ожила. Саме час у реальність. І вона обвалюється на мене просто зараз.

— Дем'яна свого згадала знову?! — лютує сильніше.

Розпалюється. Обличчя перекошене злобою, в очах лють.

Коли я тільки-но приїхала сюди, то прокидалась у жахіттях, вигукуючи це ім'я. Його ім'я. Сама ніколи б про нього нікому не сказала. І не говорила за жодних обставин. Ніякі погрози, ляпаси, пряжка ременя, шланг чи шнур від подовжувача не могли змусити розповісти про нього. Тому це ім'я для неї досі, як червона ганчірка для бика.

Адже я маю щось справді моє.

Він тільки мій. Лише мій герой. І зрадник.

Нічого не відповідаю. Мовчу. Мені нічого сказати. Його немає більше, а іноді здається, він взагалі наснився мені. У сон вірити хочеться набагато сильніше, ніж у чергову зруйновану через реальність фантазію.

— Отже, так, ніяких університетів! Потягають у столиці й повернешся побитим собакою. Нема чого по підворіттях вештатися! У мене під боком будеш! А на рахунок Гери подумай. Ця справа вирішена. Я тебе виховала, далі його турбота.

— Ні… — шепочу з жаху. Тетерію. Чіпляюсь за облуплену на підвіконні фарбу, ламаючи нігті. Щоб прийти до тями, тому що це… це… Та краще здохнути зараз, аніж так жити!

— Ти мені ще нерви на мотузку намотувати будеш?! — довгі гострі нігті боляче впиваються в шкіру, коли товсті пальці стискають вилиці. Вона струшує мене, головою я вдаряюся об скло. Воно небезпечно тремтить, але тримається. І я повинна. Зобов'язана. — Робитимеш те, що я тобі скажу, погань невдячна!

Вона відпускає і насамкінець, щоб запам'ятала краще, дарує мені ще один ляпас. Цього разу тильною стороною долоні. Від сили удару на ногах не утримуюсь. Падаю на підлогу. Сльози бризкають з очей, прикриваю їх долонею.

Господи… За що мені це?!

Тітка Нюра гмикає, оцінюючи моє чергове падіння, а разом з тим, ще одну свою перемогу, як доказ власної правоти. Розвертається, щоби піти.

— Батьки хотіли, щоб я вивчилася! — скрикую емоційно.

— Батьки твої у могилі лежать. Тепер я вирішую!

Дем'яне... Ти ж обіцяв мені...

*****