Розділ 2

Усоте за сьогодні оновлюю університетський сайт. З кнопкового телефону це зробити дуже складно, мобільний інтернет тягне ледь-ледь.

— Сходи за молоком до Іллівни, — вказує тітка, і я, кивнувши, забираю зі стільця у своїй кімнаті спортивну кофту. Накинувши ту на плечі, виходжу назад у вітальню.

— А якщо не буде в Іллівни? Пізно вже.

— А не буде, то в сусіднє село через міст сходи, до Павлівни. Досить ставити дурні запитання, не вперше! — роздратовано цокає вона і відвертається до екрана телевізора, по якому крутять її улюблений серіал. Всоте.

Виходжу за двір, зачиняю хвіртку і йду в потрібному напрямі. До Іллівни тут недалеко. Усього-то повз кілька дворів пройти треба. Знаю, що в такий час молока у неї немає. Розбирають ще вранці. Але ранок не для нашої родини створений, якщо можна обізвати так людей, у яких я живу. Я вдячна їм, звісно, проте це місце складно назвати хоча б нормальним, не те що домівкою...

Загалом, не прокидається тітка Нюра до ранкового доїння. А Надія Іллівна продає тільки ранкове молоко. З денного та вечірнього доїння собі залишає. У неї сім'я велика та дві маленькі онуки. От і роблять твердий сир, кисломолочний, а потім і це на продаж.

Якщо вже зовсім чесно, то решті вона продає, мені здається. Нам не хоче, от і відмовляється. Але я слухняно стукаю, тітка перевірити може.

— Маша. — Звучить сухо, — Добрий вечір, — навіть губи підібгає.

— Здрастуйте, Надія Іллівна. Я за молоком до вас.

— Немає вже, Машо. Не ходіть сюди. — Суворо, а я зітхаю.

— Я розумію все, — кажу, як є, чесно, — тітка Нюра послала, — виправдовуюсь навіщось.

— Хороша ти дівчинка, Марічко. Але з вашою родиною я ніяких справ мати не хочу. Дивом ти не зіпсувалася, але й тобі одна дорога — за ними, — змахнувши рукою, хвіртка зачиняється просто перед моїм носом.

Ковтаю клубок у горлі. Знайомий такий, він став уже рідним. І прямую в сусіднє село. Це не дуже далеко. Я часто ходжу туди, дорога майже безпечна, і я рада прогулятися на самоті.

Знаю, чому сусіди так дивляться і думають. Усе знаю, а зробити нічого не можу.

Випити у селі — звична справа, але частіше у п'ятницю, після робочого тижня, а не щодня, як заведено в нас. Але й це не стало вирішальним.

Одного разу Гера, син тітки Нюри Віталік і ще троє хлопців випивали вдома в одного з них. Не зрозуміло, чия цигарка була непогашена і чи цигарка взагалі, тому що у Гери і Віталіка з тими хлопцями конфлікт був якийсь. Стверджувалося, що поїхали вони вкладати мир. Тільки згоріли всі троє разом із будинком. А ці двоє живими вибралися.

Поліція приїжджала, опитувала всіх, та доказів не знайшли. Але навіть попри те, що ситуація сталася пів року тому, забути ніхто не може. І не зможе. Як забути про таке?

Тому Гера не правий. На мене ніхто косо не подивиться, якщо раптом він полізе до мене. Не подивиться тому, що нікому немає ніякого до мене діла. Ось так.

— Машо! — гукає на іншому боці вулиці Наталка. Подвір'я сусіднього села за цією дорогою, і мені потрібно перейти на той бік, щоб дістатися до Павлівни.

Наталка Коваль приємна і дуже хороша. Привітна й усміхнена. Коли я була молодшою і тільки познайомилася з нею та її сім'єю, мені страшенно хотілося жити з ними. Я навіть тітці Нюрі по наївності повідомила про це. Зараз нагадуванням моєї дурості служить тонкий, ледь помітний шрам на контурі нижньої губи. Тітка у мене сувора, справжня сільська жінка з важкою рукою і вибуховим характером. Ось так він проявляється. Часто.

— Привіт! — вітаюся, перебігши дорогу. — А я до Ніни Павлівни по молоко. Можна? — підіймаю на неї боязкий несміливий погляд. Звикла дивитися так. З побоюванням.

— Звичайно! — легко хихоче вона. — Ходімо! — і за руку мене хапає. І базікати починає. От начебто ні про що конкретне, але тепло стає і приємно.

Ми минаємо кілька будинків, я більше слухаю, ніж говорю, і намагаюся не думати, що вже дуже скоро доведеться повертатися у місце, що іменується домівкою. Несміливо входжу у відчинену хвіртку, куди секундою раніше прошмигнула Наталка. Біля будинку в красивій плетеній світлій альтанці зібралася її родина. Вони їдять кавун і обговорюють щось. А тут я. Незручно.

Мнуся біля воріт і вже повертаюся до них, щоб тихенько просочитися назад. Ледь чутно скрипнувши залізними важкими дверима, непомітно настільки, наскільки це можливо. Але мене помічають раніше. На мій сором.

— Марійко, сідай до нас. Кавун дуже солодкий! — усміхається Ніна Павлівна, жестом запрошуючи до себе.

Роблю невпевнений крок, зупиняюся, та все-таки йду до них.

Наталчин старший брат Стьопа, як і їхня бабуся, і батьки — Антоніна та Анатолій, — завжди з добром ставилися до мене. І зараз теж. А мені ніяково. Ніяково, тому що я тягнуся до цієї доброти, як побите життям кошеня і намагаюся урвати собі якомога більше хвилинної ласки. Вбираю її, наче губка, наче востаннє. Дуже вже хочеться.

— Сідай, — підтримує Наталка. Вона вже сидить за столом, похрускує соковитою ягодою, а в мене слина виділяється мимоволі. Відчуваю, як червонію. Сідаю.

— Як твої справи? — усміхається тітка Тоня. Вона просто так запитує, аби підтримати бесіду, а в мене стільки хвилювання всередині...

Як на це запитання відповісти? Що сказати? Стьопка відрізає мені шматочок, та кладе на тарілочку, що з'явилася переді мною. Киваю вдячно.

— По-старому все, — знизую плечима і кусаю рожевий плід. Мружуся... Як смачно! Треба ж, як смачно! Навіть забула, здається, які вони солодкі, ці кавуни ...

— Смачно, донечко? — ніжно звертається до мене Ніна Павлівна, а в мене сльози на очах з'являються. Та що ж то таке? Вдома тримаюся, а тут, ніби сили поділися кудись...

— Дуже смачно, — я намагаюся їсти повільніше, але не виходить. Мені відрізають ще один шматочок. Потім третій. Їм не шкода, вони з усього серця, а я почуваюся ненажерою.

Вони діляться новинами й мені так хочеться поділитися теж. І я наважуюся. Розповідаю, що відправила документи до столичного вишу. І виявляється, Наталка теж туди вступає. Вони підбадьорюють її, не маючи жодних сумнівів, що пройде.