Розділ 1

— Манько! Манько, твою ж...! Ох, спіймаю кляту, я тобі покажу! — чується тітчине ревіння і я, миттєво підірвавшись з саморобного ліжка, ще не розплющивши очі, мчу до виходу з сараю.

Тут, поки ще тепло, я і сплю. Благо, серпень на дворі. На лавку старий плед кинула і можна не перейматися, що до тебе вломиться п'яне щось.

— Я тут, тітка Нюро! — кричу, замкнувши дерев'яні двері на засув, і мерщій шмигаю за ріг. З цього боку у нас город і можна викрутитися.

— Ти тут що розгулюєш спозаранку?! — вперши масивні руки у широкі боки, окидає недовірливим поглядом. Не жінка — рентген. І брехню чує. Але я навчена.

— Грядки дивилася. Полоти сьогодні чи ні, — відповідаю, і оком не кліпнувши. І наближаюся спокійно. Це їй так видається. На ділі ж серце б'ється гулко, немов замкнений у клітці горобець. Якщо хоча б запідозрить, що брешу...

— Ти бач, ледарка! Аби байдикувати. Полоти, звісно! Полоти! А зараз хутко додому! Чоловіків час годувати. Займайся, а я піду подрімаю трохи. Пізно лягли сьогодні.

Знаю, що пізно. Бо теж не спала, чергуючи біля вікна. Замок на дверях кімнати кволий. І якщо хтось ломитися стане — точно не витримає й піддасться. Замок — не я, впиратися не стане. Тому й сплю на лавці. Краще вже там, ніж на зручному ліжку, не розуміючи, що далі буде. Взимку ось сну ніякого.

Так і живемо. Сподіваюся тільки, що вступлю на бюджет та вчитися поїду до столиці. Ось тоді життя налагодиться. Або хоча б стане стерпним. А поки цього не сталося і списків зарахованих на сайті немає, тупцяю у дім і одразу на кухню, щоб поставити величезну каструлю та почати готувати сніданок на зграю. Алкоголіки чи дармоїди, а жерти хочуть однаково.

— Прокинулася вже, Марічко?

Від цього голосу я здригаюся, але не обертаюся, щоб поглядами не зустрічатися. Я знаю, яким він буде, погляд його, і не хочу.

— Виспалася сьогодні? — мовчу. Просто киваю. Виспишся тут, авжеж. — Чим годувати будеш? — не відстає він.

Проходить за моєю спиною, змушуючи притиснутися до плити, зливаючись із нею, щоб його не торкнутися. Та мерзенна долоня навмисне проходиться вздовж попереку. Я вдягнута у спортивні штани та закриту футболку, щоб якомога менше привертати до себе уваги.

Не допомагає, але я продовжую намагатися.

— Вареники варю, — відповідаю, продовжуючи витріщатися на каструлю, в якій нашвидкуруч помішую великою ложкою і, кинувши ту на блюдце, відходжу. Якомога далі. Наскільки вузька кухня дозволяє.

Гера, друг сина тітки Нюри, навстіж відчиняє прочинене вікно у важкій дерев'яній рамі, вибиває з пачки цигарку й підпалює її, чиркнувши сірником. Кидаю боязливий погляд: руки в нього тремтять, обличчя опухле після вчорашньої п'янки. Я мимоволі морщуся, а всередині мене взагалі пересмикує. Скільки себе пам'ятаю, весь час, що я живу тут — у нас отак, але звикнути не можу. І не зможу ніколи.

Поїхати. Усе, чого хочу — поїхати.

— Носом усе крутиш і крутиш... — усміхається він. — Гордовита, еге? Міська! — заводиться він. Злиться. Це для мене погано.

— Чай зробити? — сподіваюся перевести тему. Втекти звідси не вийде. Він уже зачепив мене і якщо я піду, сприйматиме це як неповагу. Захищати мене нікому. Проходили. А ще вареники на плиті — втечуть або переваряться — тітка мені влаштує...

Краса, куди не кинься.

— Давай чай, — погоджується він. А потім підходить до тумби, на якій спочиває відставлений з плити чайник, й спирається на неї спиною.

Щоб забрати й закип'ятити його, мені потрібно близько підійти до Гери та обійняти його однією рукою, потягнувшись за чайником. І він це знає. Спеціально отак став. А тепер проходиться по мені сальними очиськами. Опухлими, запалено-червоними. Роздивляється відкрито, не соромлячись і не приховуючись. З претензією дивиться. Повільно, ніби обмацуючи. Куди ж то діватися? Зіщулююся внутрішньо, зовні намагаюся залишатися спокійною.

Мені здається, якщо продемонструю слабкість — гірше буде.

— Чого зупинилася, га? — провокаційно смикає куточком обвітрених сухих губ. — Ти вже баба доросла, Марічко. Майже вісімнадцять.

— Сімнадцять ще, — хапаюся за рятівну цифру.

— За два тижні вісімнадцять, — наполягає він, — і вже за законом можна.

— Без згоди хоч у сімнадцять, хоч у сорок, Геро, — відсікаю. Але голосу свого не впізнаю. Сів від нервового напруження.

— Це в місті, Мань, а ми в селі. Тут на бабу замарану знаєш як подивляться, якщо рота відкриєш? На все село слава буде! А я навіть заміж тебе візьму. Добродій! — він криво посміхається, і я морщуся. Відкрито. Не можу стриматися.

Начхати мені й на балачки, й на чутки. Нашу сім'ю однак десятою дорогою обходять. Зрозуміло чому. І мене жаліють.

Двері грюкають, я боязко озираюся, але побачивши тітку Нюру, розслабляюся.

— Герочко, встав уже? Чого так зрання? — вона зупиняється у дверях. — Скільки ще возитися будеш? Люди на кухню збираються! — гарчить, звертаючись до мене.

—  Зараз усе зроблю, — зітхаю я. Краще не сперечатися. Немає про що сперечатися. Поїхати б. Тільки за цю думку й тримаюся.

—  Чаю б людині запропонувала! Господи, що з тебе виросте?! — хитає головою і, протиснувшись до тумби, ставить на плиту злощасний чайник.

Знали б батьки, як я зараз живу...