Ранок у домі Монтегю–Кінґ
Ранок прийшов тихо.
Світло ковзнуло по шторах,
торкнулося облич Луни й Діна.
Луна прокинулася першою.
Повернулася до нього —
і побачила, що він не спить.
Він дивився у стелю,
але усміхався.
— Ти теж бачив сон, — тихо сказала вона.
Дін повільно повернув голову.
Його очі були теплі,
трохи вологі.
— Так, — відповів він.
— Тата.
Луна кивнула.
Її рука інстинктивно лягла на живіт,
а іншою вона торкнулася його долоні.
— Він прийшов і до мене, — прошепотіла вона.
— Назвав мене… донькою.
Дін затамував подих.
Потім притиснув її руку до грудей.
— Він бачив дітей, — сказав він хрипко.
— Усі четверо.
— Сміялися… бігали.
— Він сказав, що я добре впорався.
Луна всміхнулася крізь сльози.
— Він попросив берегти тебе, — додала вона.
— Сказав, що навіть Альфам потрібен дім.
Дін нахилився
і торкнувся її чола своїм.
— Я маю дім, — прошепотів він.
— Завдяки тобі.
Вони ще мить лежали в тиші,
коли за дверима почулися кроки
і шепіт, який швидко переріс у радісний шурхіт.
Двері відчинилися.
— Мамо! — прошепотіла Селена,
намагаючись бути тихою,
але очі світилися.
— Татку!
Кайрін стояв поруч,
серйозний, але схвильований.
— Нам можна? — спитав він
і вже за мить обидва залізли на ліжко.
Альтар і Каель, ще сонні,
притиснулися ближче,
як маленькі вовченята.
— Що сталося? — усміхнулася Луна.
Діти перезирнулися.
— Нам наснився дідусь, — видихнула Селена.
— Він був великий і добрий.
— Сказав, що пишається нами.
Кайрін кивнув.
— І що ми — зграя.
— І що тато сильний.
Дін закрив очі.
Сльоза все ж скотилася по щоці.
— Він сказав, що дивиться на Місяць разом із нами, — додала Селена.
— І щоб ми не боялися.
Луна притиснула дітей до себе.
Дін накрив їх усіх руками.
— Він справді з нами, — тихо сказав Дін.
— Завжди.
Альтар щось сонно пробурмотів,
а Каель усміхнувся, не прокидаючись.
— Дідусь нас любить, — прошепотіла Луна.
— І оберігає, — додав Дін.
За вікном Місяць
повільно танув у денному небі.
А в ліжку
була родина.
Ціла.
Сильна.
Під тим самим світлом —
і вдень, і в снах.
🌙🐺❤️
---