Бонус-розділ: “Сон, у якому її прийняли”

Сон Луни

Луна спала легко.

Не глибоко —
наче хтось кликав,
але без тривоги.

Їй наснився той самий ліс,
який вона вже бачила раніше.
Срібний.
Спокійний.
Повний життя.

Вона стояла на галявині,
поклавши долоню на живіт,
і відчувала тепле світло навколо —
ніби її огорнули.

— Не бійся, — почувся голос.

Вона обернулася.

Перед нею стояв чоловік.
Високий.
Сильний.
З глибокими очима,
у яких було і небо, і земля.

Вона зрозуміла одразу.

— Ви… — прошепотіла вона.
— Батько Діна.

Він усміхнувся.

— Так, доню.

Це слово змусило її серце тремтіти.

— Я не знала, чи маю право… — тихо сказала Луна.
— Бути тут.
— Бути частиною вашої зграї.

Він підійшов ближче
і зупинився на відстані поваги.

— Ти вже не питаєш дозволу, — відповів він спокійно.
— Ти його заслужила.

Він подивився на її живіт,
і його погляд став м’яким.

— Ти принесла життя туди,
де була лише втрата.
— Ти зцілила мого сина.

Сльози наповнили її очі.

— Я боялася, що ніколи не зможу замінити…
— що він завжди сумуватиме.

— Він сумує, — кивнув чоловік.
— Але тепер не сам.

Він підняв руку
і торкнувся її плеча —
легко,
як подих.

— Бережи його, Луна.
— Він сильний Альфа.
— Але навіть Альфам потрібен дім.

— Я люблю його, — прошепотіла вона.
— Усім серцем.

— Я знаю, — відповів він.
— Саме тому я тут.

Ліс навколо наповнився світлом.

— І ще одне, — сказав він, відступаючи.
— Коли мої онуки дивитимуться на Місяць…
— скажи їм, що я дивлюся разом із ними.

— Обіцяю, — прошепотіла Луна.

Світ почав танути,
наче туман на світанку.

Останнє, що вона побачила, —
як він схилив голову
і сказав:

— Ласкаво просимо до роду, доню.

---

Луна прокинулася зі сльозами —
але світлими.

Дін спав поруч.

Вона торкнулася його щоки
й прошепотіла:

— Твій батько… прийняв мене.

І поклала його руку на свій живіт.

За вікном Місяць
сяяв м’яко.

🌙🐺🤍

---