Бонус-розділ: “Під тим самим Місяцем”

POV Діна

Ніч була тиха.

Та тиша, в якій не страшно —
а лише трохи боляче.

Дін сидів на сходах будинку,
спершись ліктями на коліна,
і дивився вгору.

Місяць висів над лісом
такий самий,
як у ту ніч,
коли він востаннє стояв поруч із батьком.

— Бачиш, тату… — подумки озвався він,
не зводячи погляду зі срібного світла.
— Я довго думав, що залишився сам.

Вовк у ньому слухав мовчки.
Навіть він не заважав.

— Я помилявся.
— Я був злий.
— Я втратив тебе… і майже втратив усе.

Його горло стиснулося.

— Але тепер зі мною вона.
— Моя пара.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Луна.
— Ти б її полюбив.
Вона сильна.
Мудра.
І не зламалася, навіть коли світ намагався.

Він перевів погляд на дім,
де спали їхні діти.

— А ще… у мене є діти.
Селена.
Кайрін.
Альтар.
Каель.

Імена лягали на серце,
як обіцянки.

— Вони різні.
Але всі — справжні.
— Ти б бачив, як вони сміються.
— Як дивляться на Місяць… так само, як я колись поруч із тобою.

Дін ковтнув повітря.

— Я більше не самотній, тату.
— У мене є родина.
Моя зграя.

Він опустив голову.

— Я шкодую, що тебе немає поруч.
Але…
— Я знаю, ти десь там.
І я сподіваюся,
що ти пишаєшся мною.

За його спиною
тихо скрипнули двері.

Він не озирнувся.

Не потрібно було.

Луна вийшла босоніж на ґанок,
загорнута в легкий халат,
і зупинилася, побачивши його силует
під Місяцем.

Вона все зрозуміла
без слів.

Підійшла.
Сіла поруч.
Нічого не сказала.

Просто
обійняла його ззаду,
притиснувшись щокою до його плеча.

Її руки були теплі.
Реальні.

— Він тебе любив, — тихо сказала вона.
— І був би щасливий знати, що ти не сам.

Дін заплющив очі.

І вперше за багато років
дозволив собі схилити голову
й опертися на когось.

— Дякую… — прошепотів він.
— За все.

Луна поцілувала його в скроню
і прошепотіла:

— Тепер ми дивимось на Місяць разом.

Над ними
срібне світло
лягло на дві постаті,
на зграю,
на дім.

І десь дуже далеко,
там, де вовки не зникають,
хтось усміхнувся.

🌙🐺🤍

---