Бонус - розділ:" Сон, у якому Місяць торкнувся живота Луни"

Луна спала глибоко.

Так, як сплять лише ті,
хто нарешті у безпеці.

Їй наснився ліс.
Не темний — срібний.
Дерева світилися зсередини,
а повітря було м’яким,
наче дихання.

Вона йшла босоніж по холодній траві
і не відчувала страху.

Навпаки —
кожен крок був знайомим,
наче вона вже тут була.

Над нею висів Місяць.
Великий.
Повний.
Живий.

Він не мовчав.

Він дивився.

Луна зупинилася й інстинктивно
поклала долоню на живіт.

— Я ще не знаю… — прошепотіла вона уві сні.
— Я боюся помилитися.

Місяць повільно опустився нижче.
Не з неба —
наче з глибини.

Срібне світло торкнулося її живота.

І вона відчула тепло.

Не людське.
Не звіряче.
Материнське.

Перед її очима спалахнули образи:
маленькі долоні,
тихе серцебиття,
два вогники, що билися поруч.

Ти вже знаєш, — не словами, а відчуттям.
Ти носиш не страх.
Ти носиш життя.

Луна заплакала —
тихо,
без болю.

— Я зможу? — спитала вона.
— Я буду гідною?

Світло стало яскравішим.
І на мить їй здалося,
що Місяць схилився,
якби хтось торкнувся її лоба.

Ти вже мати.
Ти вже сильна.
Ти не одна.

У срібному сяйві з’явилися тіні.
Дві.
Вони притиснулися одна до одної
під її серцем.

Вовчиця всередині Луни
підвела голову
і тихо завила —
не від болю,
а від визнання.

Наші.

Луна прокинулася раптово.

Ніч.
Тиша.
Дін поруч —
його рука спокійно лежить на її животі,
наче він знав.

Сльози повільно скотилися по її щоках.

Вона накрила його долоню своєю
і прошепотіла в темряву:

— Дякую…
— Я буду берегти.

За вікном Місяць
сяяв особливо яскраво.

І цієї ночі
він не просто світив.

Він оберігав.

🌙🤍🐺

---