Бонус-розділ: “Коли Місяць відповідає”

Ніч була незвично тихою.

Не тією тишею, що лякає,
а тією, що слухає.

Дін лежав нерухомо,
Луна спала на його грудях,
її подих був рівний, теплий, живий.

Він не знав, чи Місяць чує.
Але знав — мовчати більше не міг.

І саме в ту мить
срібне світло змінилося.

Воно стало глибшим.
Густішим.
Наче небо нахилилося ближче.

Вовк усередині Діна підняв голову різко.

Дивись.

Світло Місяця лягло просто на Луну.
На її волосся.
На її шкіру.
На живіт, над яким Дін тримав долоню.

І тоді це сталося.

Ледь відчутне тепло
пройшло крізь нього —
не як біль,
не як жар,
а як відповідь.

Серце Діна вдарилося сильніше.

— Це… — прошепотів він, не дихаючи.

У глибині душі,
там, де жив вовк,
пролунав голос,
який не був ні чоловічим,
ні звірячим.

Ти попросив — не для себе.
Ти попросив — з любові.
Ти прийняв відповідальність.

Місяць не говорив словами.
Він показував.

На мить Діну здалося,
що він бачить тіні —
дві маленькі іскри світла,
що спалахнули й зникли
під його долонею.

Вовк тихо заскавулів.

Двоє…

Дін затамував подих.

— Дякую… — прошепотів він, не знаючи, кому саме.

Світло почало відступати.
Ніч знову стала звичайною.

Але щось уже змінилося.

Луна поворухнулася уві сні,
її рука сама лягла поверх його —
на живіт.

Вона не прокинулася.
Але її вовчиця
усміхнулася у темряві.

Місяць почув.

Дін поцілував Луну в чоло.
Обережно.
Як обітницю.

— Я буду гідним, — прошепотів він.
— Усіх вас.

І Місяць, високо над ними,
сяяв так,
ніби знав,
що цього разу
він не помилився.

🌑🐺🌙🤍

---