Ніч була спокійною.
Тією рідкісною, коли зграя мовчить,
а Місяць не кличе — лише слухає.
Луна вже дрімала, лежачи на боці.
Її подих був рівний, теплий.
Одна її рука — на подушці,
інша — на животі, ніби інстинктивно оберігала.
Дін не спав.
Він лежав поруч, спершись на лікоть,
і дивився на неї довго.
На жінку, яку кохав.
На матір своїх дітей.
На диво, яке досі здавалося нереальним.
Повільно, обережно —
наче боявся злякати сам Місяць —
він поклав долоню на її живіт.
Тепло.
Живе.
Рідне.
Він мовчав кілька хвилин.
Збирався з думками.
Альфа знав, як віддавати накази.
Як говорити перед зграєю.
Як дивитися в очі ворогам.
Але не знав,
як говорити з тими, хто ще не народився.
— Привіт… — нарешті прошепотів він.
Голос був тихіший, ніж будь-коли.
— Це я. Ваш тато.
Він ковтнув повітря.
— Можливо, ви ще не розумієте слів…
але вовки відчувають серцем.
А серце… — він ледь усміхнувся, —
серце вже ваше.
Під його долонею щось ледь ворухнулося.
Ніби відповідь.
Дін затамував подих.
— Альтар… — тихо.
— Каель…
Він не знав, чує їх Місяць чи ні,
але говорив, ніби світ звузився до цього моменту.
— Я не ідеальний.
Я зробив помилки.
Великі. Болісні.
Його пальці мимоволі стиснулися.
— Але я навчу вас бути сильними…
і водночас добрими.
Навчу захищати тих, кого любите.
І ніколи… — голос зламався, —
ніколи не залишати свою пару саму.
Луна тихо поворухнулася уві сні.
Її пальці знайшли його зап’ястя
і стиснули, не прокидаючись.
Наче схвалення.
— Я буду поруч, — прошепотів Дін. —
На кожному кроці.
На першому подиху.
На першому кроці.
На першому витті під Місяцем.
Ще один рух.
Сміливіший.
Його вовк підняв голову всередині.
Вони знають тебе, — сказав він.
Вони — наші.
Дін нахилився
і ледь-ледь торкнувся губами живота Луни.
Поцілунок був не гучний.
Не показний.
Священний.
— Спіть, мої сини… — прошепотів він.
— Тато тут.
Він залишив руку на її животі
й уперше за довгий час
заснув спокійно.
Під срібним Місяцем.
З родиною.
З майбутнім, яке більше не лякало.
---