Бонус - розділ: " Перше відчуття руху Альтара і Каеля очима Діна" .

Я стояв за її спиною,
коли це сталося.

Луна сиділа біля вікна, загорнувшись у м’який плед,
Місяць торкався її волосся так,
ніби вже впізнавав у ній матір своїх дітей.

Я просто дивився.
На неї.
На округлий живіт.
На життя, яке вона носила.

— Діне… — її голос був тихий. — Підійди.

Я зробив крок.
Потім ще один.
І ще.

Вона взяла мою долоню —
впевнено, без страху —
і поклала собі на живіт.

— Вони рухаються…

Я хотів щось сказати.
Але слова зникли.

Під моєю рукою
щось ледь помітно штовхнуло.
Потім ще раз.
І ще.

Наче два маленькі серця
сказали мені: “Ми тут.”

Я перестав дихати.

Мій вовк завмер.
Альфа — схилив голову.
Чоловік — розбився на тисячу відчуттів.

— Це… — прошепотів я. — Вони?

— Так, — усміхнулася Луна. — Обидва.
Альтар — спокійніший.
Каель — нетерплячий.

Ніби у відповідь,
один поштовх був м’яким,
інший — сміливішим.

Я опустився на коліна перед нею.
Не як Альфа.
Як батько.

Притиснув чоло до її живота.

— Я тут, — сказав я тихо. —
Чуєте мене, сини?

Мій голос зрадницьки здригнувся.

— Я запізнився… — визнав я. —
Але цього разу я буду з вами від першого подиху.
Я обіцяю.

Ще один рух.
Сильніший.

Мій вовк усміхнувся всередині мене.
Вони тебе впізнають, — сказав він.

Я поклав обидві руки на живіт Луни,
наче тримав увесь світ.

— Альтар… — прошепотів я.
— Каель…

І в ту мить я зрозумів:
я більше не належу тільки собі.
Не клану.
Не силі.

Я належу цим двом маленьким життям,
які ще не бачили Місяця,
але вже змінюють усе.

Луна поклала руку мені на потилицю.

— Ти хороший батько, Діне.

Я не відповів.
Бо плакав.

Тихо.
Щасливо.
Вперше — без страху втратити.

---