Бонус- розділ: "Перше спільне виття під Місяцем "

Місяць піднявся повністю.

Не поспіхом.
Не гучно.
Він просто став — над лісом, над дахами, над долями.

Вовк підняв голову першим.

Його груди наповнило повітря ночі — холодне, чисте, правдиве.
У ньому не було люті.
Лише сила, що знайшла опору.

Він не вив одразу.

Бо чекав.

Поруч вона ступила з тіні — срібна, світла, спокійна.
Її шерсть ловила місячне світло так, ніби сама була його частиною.

Вовчиця.

Не зламана.
Не поранена.

Справжня.

Вони стали поруч — не торкаючись.
Так стоять рівні.

Їхні тіні злилися в одну.

Тепер, — сказав Місяць без слів.

Вовк завив.

Низько. Глибоко.
У цьому витті було все, що він пережив:
втрата, гнів, каяття, очікування.

Це було не кличем до бою.
Це було визнанням.

Вовчиця заплющила очі…
і відповіла.

Її виття піднялося срібною хвилею — чисте, сильне, ясне.
У ньому не було страху.
Лише вибір.

Їхні голоси злилися.

Не змагалися.
Не перекривали одне одного.

Вони перепліталися.

Ліс завмер.

Вовки в долині підняли голови.
Хтось відповів.
Хтось схилив морду до землі.

— Пара… — пройшло шепотом між зграями.
— Істинна…

Виття стало ширшим, глибшим, сильнішим.

Це був не просто звук.
Це була клятва, сказана мовою, старшою за слова.

Я з тобою, — сказав вовк.
Я більше не тікаю, — відповіла вовчиця.

Місяць світив яскравіше.

Коли виття стихло, вони залишилися стояти поруч — боками, торкаючись шерстю.

Вовк легенько нахилив голову.
Не як володар.

Як той, хто визнав.

Вовчиця прийняла цей жест — спокійно, гідно.

І в ту ніч
небо, ліс і Місяць
знали:

Це не початок.
Це — повернення.

---