Бонус-розділ :"Перші слова обітниці, які вони не сказали вголос"

Вони лежали поруч, коли дім уже спав.

Діти дихали рівно за стіною, Місяць ковзав світлом по підлозі, а тиша була такою глибокою, що в ній чулися думки.

Дін дивився в стелю, але бачив не її.
Він бачив шлях — той, що привів його сюди.

Я мав сказати це раніше, — подумав він.
Ще тоді. До болю. До втечі. До тиші між нами.

Він повернувся до Луни.
Вона не спала.

Вона дивилася на нього так, ніби знала кожне слово, яке він не наважувався вимовити.

Я ніколи не переставала тебе кохати, — сказала вона подумки.
Навіть коли йшла. Навіть коли ховала серце. Навіть коли змінювала ім’я.

Їхні вовки заворушилися водночас.

Не як буря.
Як згода.

Я обираю тебе, — промовив його вовк у глибині.
Не тому, що ти моя пара. А тому, що ти — мій дім.

Лунина вовчиця відповіла тихо:

Я повернулася. І більше не тікаю.

Дін простягнув руку й торкнувся її пальців.
Не як Альфа.
Як чоловік, який навчився берегти.

Я клянусь не мовчати, — подумав він.
Не ховати страх за люттю.
Не залишати тебе одну.

Луна зітхнула й притулилася ближче.

Я клянусь довіряти, — відповіло її серце.
Навіть коли страшно.
Навіть коли пам’ять болить.

Він нахилився й поцілував її чоло.

Без пристрасті.
Без вимог.

Лише правда.

— Спи, — прошепотів він.

Вона усміхнулася.

— Я вдома, — відповіла вона.

І Місяць, свідок усіх несказаних обітниць,
знав:

Вони вже дали їх.
Не словами.

Вибором. Любов’ю. Присутністю.

---