Розділ 39

Ніч ще не відступила.

Срібний Місяць висів над домом, немов чекав — терпляче, уважно.
У кімнаті було тихо, лише рівне дихання двох немовлят і шурхіт вогню в каміні.

Луна сиділа на ліжку, тримаючи синів на руках.
Їхні маленькі груди підіймалися й опускалися в унісон — немов вони вже знали одне одного зсередини.

— Вони такі різні… — прошепотіла вона.

Дін сів поруч, обережно торкнувшись першого хлопчика.
Його вовк завмер — уважний, зосереджений.

— Але обидва — наші, — відповів він. —
І Місяць уже зробив свій вибір.

Луна заплющила очі.

І почула.

Не голос — відчуття.
Тепле, глибоке, древнє.

Її вовчиця підняла голову й схилилася в пошані.

— Імена не обирають, — тихо сказала Луна. —
Вони приходять.

Вона подивилася на першого сина — того, що народився першим.
Він був спокійний, але в цій тиші відчувалася сила — мов прихований шторм.

— Альтар, — прошепотіла вона.
— Той, хто стоятиме між світами. Захисник. Опора.

Місяць ніби спалахнув яскравіше.

Дін затамував подих.

— Я відчуваю… — хрипко мовив він. —
Його вовк — сильний. Незламний.

Луна перевела погляд на другого хлопчика.
Він ворушився, стискав кулачок, ніби вже хотів вирватися у світ.

— А ти… — усміхнулася вона крізь сльози. —
Ти вогонь.

Її голос став упевненішим.

— Каель, — сказала вона.
— Той, хто веде. Той, хто не боїться темряви.

У цю мить за вікном здійнявся вітер.
Листя зашелестіло, а вдалині пролунало виття — глибоке, повне поваги.

Дін опустив голову.

— Місяць прийняв, — сказав він. —
Клани приймуть.
І світ їх запам’ятає.

Луна притулила синів до грудей.

— Альтар і Каель… — прошепотіла вона. —
Мої діти. Наші сини.

Дін нахилився й поцілував кожного в чоло.

— Я клянусь, — сказав він тихо, але твердо. —
Я захищу вас.
Навчу.
І ніколи не залишу.

Два маленькі вовки поворухнулися, ніби почули.

А Місяць — свідок усіх обітниць — повільно пішов за обрій,
залишаючи після себе світло…
і два імені, вписані в долю.

---

Сонце лише починало торкатися вікон, коли Кайрін і Селена обережно зазирнули до кімнати.

Вони йшли навшпиньки.
Наче боялися злякати не сон — диво.

— Вони сплять? — прошепотіла Селена, стискаючи край сорочки брата.

— Мабуть… — так само тихо відповів Кайрін, але очі його сяяли.

Луна сиділа на ліжку з немовлятами, а Дін стояв поруч, мов жива стіна захисту.
Побачивши старших дітей, Луна усміхнулася — м’яко, запрошуюче.

— Хочете підійти? — запитала вона. —
Вони чекають на вас.

Селена широко розплющила очі.

— Вони… знають нас?

Дін присів навпочіпки перед дітьми.

— Вони відчувають, — сказав він. —
Серцем. Як і ми всі.

Кайрін ковтнув.

— Можна… потримати?

Луна кивнула й обережно передала йому Альтара.
Руки Кайріна тремтіли, але щойно немовля опинилося в нього на руках — він завмер.

— Він такий… маленький, — прошепотів хлопчик.
— Але… сильний. Я відчуваю.

Альтар ледь поворухнувся, ніби впізнав голос.

Селена затамувала подих.

— А я? — несміливо запитала вона.

Луна передала їй Каеля.
Той одразу стиснув пальчиками край Селениної сукні.

— Він тримається за мене! — вигукнула вона, а потім сама ж прикрила рот.
— Ой… вибач…

Каель не заплакав.
Навпаки — заспокоївся.

— Він знає, що ти його сестра, — м’яко сказав Дін.

Селена схилилася ближче.

— Я буду тебе захищати, — прошепотіла вона. —
І тебе теж, Альтаре.

Кайрін кивнув, серйозно, по-дорослому.

— Я старший брат, — сказав він. —
Я навчу вас бути сильними. І добрими.

Луна не стримала сліз.
Вона прикрила рот долонею, а Дін обійняв її за плечі.

— Ми зробили щось правильне, — прошепотіла вона.

— Ми створили сім’ю, — відповів він.

У цю мить Каель тихенько зітхнув, а Альтар ворухнувся —
і на якусь секунду Луна відчула пульс.

Чотири серця.
Пов’язані.

— Мамусю… — прошепотіла Селена. —
Ми завжди будемо разом, правда?

Луна схилилася до дітей, обіймаючи всіх одразу.

— Завжди, — сказала вона твердо. —
Бо ви — мій Місяць. Усі четверо.

А Дін дивився на них
і вперше в житті знав напевно:

Ось вона. Його перемога.

---

Двір був заповнений вовками.

Люди стояли півколом, а між ними — тіні, що дихали силою, давньою магією та вірністю.
Прапори двох кланів — Кінґ і Монтегю — майоріли поруч уперше в історії.

Місяць ще не зійшов, але його присутність відчувалася в повітрі.

Луна вийшла першою.

Вона несла Альтара, загорнутого в сріблясту ковдру.
Поруч ішов Дін — із Каелем на руках.

Кайрін і Селена крокували попереду — гордо, впевнено.
Вони несли не зброю.
Вони несли майбутнє.

Шепіт прокотився зграєю.

— Срібна Альфа…
— Істинна пара…
— Діти Місяця…

Дін зупинився в центрі кола.

Його голос був глибокий і владний.

— Сьогодні ми не говоримо про війну, — сказав він. —
Ми говоримо про спадкоємність. Про життя.

Луна зробила крок уперед.

Її срібні очі сяяли, але в них не було страху.

— Ці діти народжені не для трону, — промовила вона. —
Але якщо Місяць захоче — вони стоятимуть.
Вони не знатимуть ненависті.
Лише відповідальність.

У натовпі хтось опустив голову.

Старійшина клану Кінґ — сивий, із шрамами часу — вийшов уперед.

Він став на одне коліно.

— Ми визнаємо, — промовив він. —
Альтара Кінґ–Монтегю.
Каеля Кінґ–Монтегю.
Синів Срібної Альфи та Альфи Монтегю.

Один за одним вовки схилялися.

Коліно до землі.
Голова до серця.

Навіть найстарші воїни.

Потім уперед вийшов старійшина Монтегю.

— Ми клянемося захищати їх, — сказав він. —
Навіть ціною власної крові.