Розділ 38

Дім цілительки стояв осторонь — серед старих срібних дерев, де Місяць завжди здавався ближчим, ніж будь-де.

Луна стискала руку Діна.
Його долоня була теплою, впевненою — як завжди, коли він поруч.

— Все буде добре, — тихо сказав він, схилившись до неї. — Я це відчуваю.

— Я теж, — усміхнулася Луна. — Але серце все одно б’ється швидше.

Цілителька — стара вовчиця з очима кольору місячного каменю — уважно подивилася на них, щойно вони зайшли.

— Альфа і срібна Альфа, — промовила вона повільно. —
Місяць давно чекав на вас.

Вона поклала руки на живіт Луни.
Повітря в кімнаті наче завмерло.

Мить.
Ще одна.

І раптом цілителька широко усміхнулася.

— Ох… — видихнула вона. —
Місяць не просто благословив вас.

Дін напружився.

— Що це означає?

Цілителька підвела на них погляд.

— Вас благословлено двічі.

Луна завмерла.

— Двічі?.. — прошепотіла вона.

— Так, — кивнула цілителька. —
У тобі б’ються два серця.

Тиша впала, мов хвиля.

— Двоє?.. — Дін не одразу знайшов голос.

Вовк усередині нього здійняв голову, повний подиву й трепету.

— Так, Альфо, — м’яко сказала цілителька. —
Двоє дітей.
Зачаті під повним Місяцем.
Сильні.
Обидва — вовки.

Луна прикрила рот долонею, а сльози самі покотилися по щоках.

— Місяць… — прошепотіла вона. —
Дякую…

Дін опустився перед нею на коліно, притиснув лоб до її живота.

— Нас стало ще більше, — сказав він хрипко. —
Я клянуся… я захищу вас усіх.

Цілителька знову торкнулася Луни.

— А тепер… — усміхнулася вона. —
Хочете знати більше?

Луна й Дін одночасно кивнули.

— Це два хлопчики, — сказала вона. —
Два майбутні Альфи.
Два сини Місяця.

Вовк Діна загарчав від гордості.

— Сини… — прошепотів він. —
Наші сини.

Луна притиснулася до нього.

— Кайрін матиме братів… — усміхнулася крізь сльози. —
А Селена — ще більше тих, кого вона любитиме.

— Вони народяться під захистом двох кланів, — додала цілителька. —
І їхній шлях буде сильним.
Але повним любові.

Коли вони вийшли з дому, Місяць уже сходив — великий, срібний, ясний.

Дін обійняв Луну ззаду, поклав обидві руки на її живіт.

— Двоє, — повторив він, усміхаючись. —
І я вже люблю їх так, ніби знаю все життя.

Луна накрила його руки своїми.

— Ми створили це разом, — сказала вона тихо. —
Сім’ю.
Повну.
Справжню.

Над ними сяяв Місяць.

І вовки в їхніх душах співали в унісон.

---

Кайрін і Селена сиділи на підлозі у вітальні, розклавши перед собою дерев’яних вовків.
Вони шепотілися, вигадуючи історії, коли двері тихо відчинилися.

— Дітки, — лагідно сказала Луна. — Можна до вас?

— Мамусю! — Селена одразу підхопилася і побігла до неї.
Кайрін, трохи стриманіший, але з таким самим блиском в очах, підійшов слідом.

Дін став поруч із Луною, поклав руку їй на плече.

— Ми хочемо вам дещо розповісти, — сказав він серйозно… але усмішка зраджувала його з головою.

Діти миттєво насторожилися.

— Це щось хороше? — примружився Кайрін.

— Дуже, — відповіла Луна і опустилася навпочіпки, щоб бути з ними на одному рівні.
Вона взяла їхні долоньки й обережно поклала на свій живіт.

— Тут… — тихо сказала вона. — Росте нове життя.

Селена округлила очі.

— Малюк?.. — пошепки.

— Так, — кивнула Луна. — Але…

Кайрін раптом здригнувся.

— Але? — перепитав він насторожено.

Дін не стримався й усміхнувся ширше.

— Їх двоє.

Мить тиші.

А потім…

— ДВА?! — Селена скрикнула так голосно, що аж підстрибнула.
— Два братики?!

— Два, — засміялася Луна, витираючи сльози радості. —
Два хлопчики.

Кайрін мовчки дивився на мамин живіт кілька секунд, а потім раптом широко всміхнувся.

— Я буду старшим братом двічі, — сказав він гордо. —
Я навчу їх усього. Навіть як виють вовки.

— А я буду їм співати! — заявила Селена. — І казки розповідати!
І я їх захищатиму!

Вона знову обійняла Луну, вже обережніше, ніж раніше.

— Мамусю… — прошепотіла вона. —
Я так рада, що вони будуть з нами.

Дін присів поруч і обійняв усіх одразу.

— Ваша сім’я стає більшою, — сказав він. —
Але любові в ній ще більше.

Кайрін підняв голову.

— Татку… — сказав він серйозно. —
Вони будуть вовками?

— Будуть, — кивнув Дін. —
Сильними. Але з добрими серцями.

Селена притулилася до маминого живота.

— Привіт, братики, — прошепотіла вона. —
Ми на вас чекали.

І в цю мить Луна відчула легкий поштовх під долонею.

Вона завмерла.

— Вони… — видихнула вона. —
Вони вас почули.

Діти завмерли, а потім засміялися — чисто, щиро, щасливо.

— Вони вже нас люблять! — радісно вигукнула Селена.

Дін підняв погляд до Місяця за вікном.

— Дякую, — тихо сказав він.

Бо тепер їхня сім’я була не просто повною.
Вона була благословенною.

---

Ніч була тиха.
Над їхнім кланом висів повний срібний Місяць — такий яскравий, що здавалося, ніби він спустився ближче до землі, щоб стати свідком чогось особливого.

Луна стояла біля вікна, тримаючись за живіт.

— Вони сьогодні неспокійні, — тихо сказала вона.

Дін одразу був поруч.
Його вовк нервово ходив під шкірою, відчуваючи поклик Місяця.

— Це не просто ніч, — відповів він хрипло. —
Місяць кличе їх.

Луна здригнулася — не від болю, а від відчуття… початку.

— Діне… — прошепотіла вона. — Час.

---

🌑

Пологи почалися під виття вовків.

Це було не страшно — це було священно.

Цілительки зібралися в колі, але Дін не відходив ні на крок.
Він тримав Луну за руку, притулявся лобом до її чола.

— Я тут, — повторював він. —
Я з тобою. До кінця.

Луна відчувала біль…
але сильніше — силу.