Розділ 37

POV Луни

Минуло кілька місяців.

Світ не став простішим — але він став моїм.
Нашим.

Я стояла босоніж на терасі, де срібне світло Місяця лягало на камінь, і слухала ніч.
Клан спав.
Діти спали.
Дін дихав рівно за моєю спиною — так спокійно, що мені хотілося усміхатися щоразу, коли я це чула.

Але сьогодні в мені було щось інакше.

Не біль.
Не страх.

Тиша… але жива.

Я відчула це ще кілька днів тому — легке запаморочення, тепло під серцем, дивне бажання зупинятися й просто слухати себе.
Я списувала все на втому.
На щастя, яке теж вміє бути важким.

Та сьогодні вранці моя вовчиця не дала мені втекти від правди.

Вона не гарчала.
Не кликала.

Вона схилила голову.

Я притисла долоню до живота.

— Це правда?.. — прошепотіла я в ніч.

Відповідь прийшла не словами.

Теплим, ледь відчутним пульсом.
Як крихітне серцебиття, що ще не билося вголос — але вже було.

Моє дихання затремтіло.

Я заплющила очі.

— Дякую… — прошепотіла я Місяцю. —
За довіру.
За ще один шанс.

Перед очима спалахнули образи:
Кайрін, який сміється, тримаючись за батькову руку.
Селена, що засинає, притулившись до мого плеча.
Дін — сильний, живий, поруч.

Дитина Діна.
Наша дитина.

Я не плакала від страху.
Я плакала від радості.

— Я буду гідною, — тихо сказала я. —
Я збережу.
Я навчу.
Я любитиму.

Місяць ховався за хмару, ніби всміхаючись.

За спиною я відчула рух.

— Луно? — голос Діна був ще сонний. —
Чому ти не в ліжку?

Я не обернулася одразу.
Дала собі ще мить — лише для себе.
Для цього нового життя.

Потім повернулася до нього з усмішкою, яку не могла стримати.

— Бо Місяць щойно подарував нам дещо дуже важливе, — сказала я.

Його очі стали уважними.
Вовк прокинувся раніше за розум.

Я знову поклала руку на живіт.

— Я вагітна.

Тиша розірвалася глибоким, зворушеним вдихом.

Дін зробив крок до мене…
і зупинився, ніби боявся злякати диво.

— Справді?.. — прошепотів він.

Я кивнула.

І в ту мить я відчула, як наш дім став ще більшим.

Не в стінах.

У серцях.

---

POV Діна. 

Я не одразу повірив.

Слова ніби зависли в повітрі між нами — крихкі, як місячний пил.

Я вагітна.

Мій вовк завмер.

Так не буває, подумав я.
Після всього… після втрат… після страху втратити знову.

Я подивився на Луну — на її обличчя, спокійне й світле, на руку, що лежала на животі, ніби оберігала щось святе.

І тоді до мене дійшло.

Місяць знову довірився нам.

Я повільно підійшов ближче.

Не як Альфа.
Як чоловік, який боїться злякати диво.

— Ти впевнена? — мій голос був хрипким, зламаним.

Вона кивнула.

І щось у мені… здалося.

Мій вовк не загарчав.
Він опустився на коліна.

Наше.

Я видихнув — глибоко, тремтливо — і притиснув лоб до її плеча.

— Дякую, — прошепотів я. —
За те, що довірилася знову.
За те, що не закрилася.
За те, що дозволила мені бути батьком… знову.

Я опустився перед нею навколішки, не зважаючи ні на що.

Моя долоня лягла на її живіт — обережно, ніби світ міг зламатися від одного неправильного руху.

— Я тут, — сказав я тихо. —
З першого удару серця.
І до останнього мого подиху.

Мій вовк підвів голову й завив — не гучно, не дико.
Це був вовчий обіт.

Луна заплакала, і я підвівся, обійняв її, притиснув до себе.

— Я боявся мріяти про це, — зізнався я. —
Але якщо Місяць дав нам ще одну дитину…
Я не змарную жодної миті.

Я поцілував її скроню, щоки, губи — повільно, вдячно.

— Я буду поруч.
На кожному кроці.
Цього разу — від самого початку.

Я відчув, як усередині мене щось стало на місце.

Я був Альфою.
Я був воїном.
Я був чоловіком.

А тепер…
Я знову ставав батьком.

І це була найсильніша форма сили, яку я коли-небудь знав.

---

Ранок був звичайний.

Кайрін сидів на підлозі у вітальні й збирав дерев’яного вовка.
Селена поруч малювала — срібний Місяць, під яким стояли чотири фігурки, тримаючись за руки.

Луна зупинилася у дверях і на мить просто подивилася на них.

Мої.
Наші.

Дін помітив її погляд і підійшов ближче, обійняв за плечі.

— Готова? — тихо спитав він.

Вона кивнула.

— Гей, вовченята, — сказала Луна м’яко. —
Можемо поговорити?

Кайрін одразу насторожився.

— Це щось серйозне? — спитав він, як завжди, дуже по-дорослому.

Селена підвела очі.

— Ти знову світлишся, мамусю.

Луна усміхнулася й сіла поруч із ними, Дін — поряд.

Вона взяла їхні маленькі долоньки у свої.

— У нашій родині скоро станеться дещо важливе, — почала вона.

Кайрін нахмурився.

— Це не небезпечно?

— Ні, — одразу відповів Дін. —
Навпаки. Це… подарунок.

Луна поклала руку на живіт.

— У мене тут… — вона зробила паузу, —
живе маленьке серце.

Секунда тиші.

Потім очі Селени стали величезними.

— Маленьке?.. — прошепотіла вона. —
Тобто… там є дитинка?

Кайрін різко встав.

— Зачекай.
Тобто… — він ковтнув. —
Я буду старшим братом ще раз?

Дін усміхнувся, не приховуючи гордості.

— Так, синку.

Селена обережно підповзла ближче до Луни й приклала вушко до її живота.

— Вона мене чує? — тихо спитала.

— Можливо, — відповіла Луна. —
Вона вже відчуває любов.

Селена раптом обійняла маму так міцно, що Луна ледь стримала сльози.

— Я буду її захищати, — серйозно сказала вона. —
І вчитиму малювати Місяць.

Кайрін підійшов з іншого боку й обійняв обох.

— А я навчу бути сильним, — додав він. —
І якщо це хлопчик, і якщо дівчинка.

Він подивився на Діна.

— Татку…
Ти ж будеш з нами всіма?