Розділ 36

Кайрін

Весілля виявилося набагато серйознішою справою, ніж Кайрін думав.

У дворі кланового дому стояли столи, тканини, коробки з квітами й люди, які весь час кудись бігли.

— Це все для мами й тата? — спитав він у дідуся Астріона.

— Усе, — з усмішкою відповів той. —
Бо вони заслужили.

Кайрін кивнув дуже серйозно.

Він пішов до тата, який розмовляв з альфами.

— Татку, — смикнув його за руку. —
А ти не передумаєш?

Дін опустився навколішки.

— Ніколи, — відповів одразу. —
А ти?

Кайрін замислився на секунду.

— Я просто хотів упевнитися, — сказав він. —
Бо якщо ти раптом втечеш, я побіжу за тобою.

Дін засміявся — по-справжньому.

— Домовились. Але я не втечу.

Його вовк гордо рикнув: наш син.

Селена

Селена сиділа на ліжку поруч із бабусею Ліарою, а навколо лежали тканини.

Білі. Срібні. З блиском, як місячне світло.

— Мамусі буде красиво? — тихо спитала вона.

— Вона буде сяяти, — відповіла Ліара. —
Бо вона щаслива.

Селена торкнулася тканини пальцями.

— А якщо вона злякається?
Раніше їй було боляче…

Ліара обійняла її.

— Тепер поруч з нею той, хто більше не піде.

Селена кивнула, ніби щось для себе вирішила.

— Я буду з нею, — серйозно сказала вона. —
І з татком теж.

Разом

Пізніше вони сиділи на сходах.

— Я буду тримати маму за руку, — сказала Селена.

— А я — тата, — відповів Кайрін. —
Щоб він точно дійшов.

Вони засміялися.

— А якщо вони знову почнуть дивитися одне на одного так, ніби нікого нема? — спитала Селена.

Кайрін знизав плечима.

— То ми просто будемо йти повільніше.

Увечері Луна знайшла їх обох, що заснули поруч — між ними лежала маленька срібна квітка.

— Це для тебе, мамусю, — сонно сказала Селена.

— І для тата, — додав Кайрін. —
Бо ви тепер одне ціле.

Луна притисла дітей до себе.

Її вовчиця усміхалася.

Це весілля починалося не з обітниць.

Воно починалося з дитячої віри, що любов справді може перемагати.

---

Я прокинулася ще до світанку.

Місяць і досі висів над горами — срібний, повний, ніби чекав саме на цей день.
Я вийшла босоніж на балкон і вдихнула прохолодне повітря.

Я жива.
Я вдома.
Я кохана.

Моя вовчиця була поруч — спокійна, сильна. Вона більше не ховалася.
Сьогодні вона стояла поряд зі мною, як рівна.

Двері тихо відчинилися.

— Мамусю… — Селена зазирнула, тримаючи Кайріна за руку.

Вони були в срібних накидках, схожі на маленьких духів Місяця.

— Ви не спите? — усміхнулася я.

— Ми боялися, що ти зникнеш, — чесно сказав Кайрін.

Я опустилася перед ними на коліна й обійняла.

— Я нікуди не піду.
Ніколи.

Селена торкнулася моєї щоки.

— Ти сьогодні дуже світла, мамусю.

Бо я більше не боюся, подумала я.

Коли мене одягали, я дивилася у дзеркало і майже не впізнавала себе.

Срібне волосся спадало хвилями.
Сукня — проста, але жива, немов виткана з місячного сяйва.
На моїх зап’ястях — символи двох кланів, переплетені в одне.

Енн померла, подумала я.
Луна народилася.

Коли настав час, я зупинилася перед входом до кола.

Музика стихла.

Я знала, що він там.

Мій вовк — мій чоловік.

Я зробила крок.

І побачила Діна.

Він стояв, як завжди — сильний, прямий… але очі.
Вони тремтіли.

Він дивиться так, ніби боїться мене втратити.

І я зрозуміла:
сьогодні ми обоє стоїмо тут не з обов’язку, не з політики.

З вибору.

Кайрін узяв мене за руку.
Селена — з іншого боку.

— Ми з тобою, — прошепотіла вона.

Коли я підійшла до Діна, він не стримався — простягнув руку раніше, ніж дозволили обряди.

Я поклала свою долоню в його.

Його вовк зітхнув.
Моя вовчиця відповіла.

Коли ми вимовляли слова обітниці, я майже не чула голосів довкола.

Я чула лише серце.

— Я вибираю тебе, — сказала я. —
Не тому, що Місяць зв’язав нас.
А тому, що навіть без нього я б ішла до тебе знову.

Дін відповів хрипло:

— Я вибираю тебе щодня.
І більше ніколи не дозволю темряві стати між нами.

Коли наш зв’язок поновився, я відчула це фізично.

Ніби хтось нарешті з’єднав розірвані частини мене.

Сила пішла вгору — тепла, жива, правильна.

Я не плакала.

Я усміхалася.

Бо це був не кінець історії.

Це був її справжній початок.

Місяць схилився нижче.

І я знала:
цього разу — назавжди.

---

POV Діна

Я стояв у колі й чекав.

Альфа не має права тремтіти.
Але сьогодні тремтів мій вовк.

Вона йде.

Я відчув це ще до того, як побачив.
Її присутність завжди приходила раніше за звук кроків.

Коли Луна з’явилася, світ звузився до одного образу.

Срібне волосся.
Спокій у поставі.
Сила, що більше не ховалася.

Моя.

Мій вовк не рикнув — він схилив голову.

Я присягав раніше.
Клявся клану.
Клявся крові.
Але жодна з тих клятв не лякала мене так, як ця.

Бо цю я давав не зі страху втратити владу.
А зі страху знову втратити її.

Коли вона стала поруч, я хотів узяти її за руку.
Світ дозволив.

Її дотик був теплим.
Правильним.

— Я — Дін Монтегю, Альфа, — почав я, і мій голос пролунав над колом. —
Я стояв на крові.
Я стояв на руїнах.
І я стояв у темряві, яку створив сам.

Я не відводив погляду від її очей.

— Я був сліпий, коли ти була найслабшою.
Я був жорстокий, коли мав бути щитом.
І я жив із цим кожен день.

Мій вовк загарчав — не від болю.
Від правди.

— Але сьогодні я стою тут не як той чоловік, яким був.
Я стою тут як той, хто навчився втрачати,
щоб більше ніколи не дозволити собі зрадити.

Я опустився на коліно.

Альфа стає на коліно лише перед Місяцем…
або перед істинною парою.