Розділ 33

POV Луни

Місячна галявина була заповнена вовками.

Кінґ.
Монтегю.
Союзні клани.

Вони стояли півколом — мовчазні, насторожені. Тут не було політики. Лише інстинкт і правда.

Я вийшла вперед.

Холодна трава торкнулася босих ступень. Місяць був у повні — великий, важкий, неминучий.

Я підняла голову.

— Я — Луна Кінґ, — мій голос прозвучав рівно. — Донька свого клану. Мати двох дітей.
І та, хто сьогодні пролив кров, щоб захистити їх.

У натовпі прокотилося низьке гарчання — не загрозливе. Оціночне.

Моя вовчиця ворухнулася.

Час.

Я зняла плащ і дозволила силі вийти назовні.

Світ вибухнув світлом.

Срібло розлилося по моїй шкірі — і за мить на галявині стояла вовчиця.

Велика.
Граціозна.
З шерстю, що сяяла, ніби виткана з місячного світла.

Клани здригнулися.

---

POV Діна

Я відчув, як мій вовк упав на коліна — не фізично. Духом.

Вона Альфа.

Не через кров.
Не через союз.
А через силу, що несе життя і смерть водночас.

— Срібна… — прошепотів хтось.

Вовчиця підняла голову й заревла — не викликом, а наказом бути почутими.

І зграї відповіли.

Один за одним вовки схиляли голови.

---

POV Луни

Я знову стала людиною, стоячи під місяцем.

Старійшина клану Кінґ вийшов уперед і став на коліно.

— Місяць визнав тебе, — сказав він. — Кров підтвердила.
Ми визнаємо тебе Срібною Альфою.

Потім — Монтегю.

І союзники.

Гарчання змінилося низьким, єдиним звуком — прийняття.

---

POV Діна

Я підійшов до неї й став поруч.

Не попереду.
Не позаду.

Пліч-о-пліч.

— Я, Дін Монтегю, Альфа свого клану, — сказав я гучно. —
Визнаю Луну Кінґ рівною собі.
І клянусь захищати її — як Альфу. Як матір моїх дітей. Як свою пару.

Мій вовк підняв голову й заревів — гордо.

Зграї відповіли.

---

POV Луни

Я подивилася на Діна.

У його очах не було сумніву. Лише повага.

Місяць сяяв над нами, поєднуючи срібло й тінь.

І я зрозуміла:

Я більше не тікатиму.
Я більше не ховатимусь.

Бо тепер я —
Срібна Альфа.

🐺🌑✨

---

POV Луни

Я хвилювалася більше, ніж у ніч визнання.

Кайрін і Селена стояли поруч із Діном на краю галявини. Трималися за руки. Очі — великі, уважні. Вони знали, що станеться щось важливе, але не боялися.

— Мамусю, — тихо покликала Селена. — А ти не зникнеш?

Серце стиснулося.

Я присіла перед ними, обійняла обох.

— Я завжди буду з вами, — прошепотіла я. — У будь-якому вигляді.

Дін кивнув мені.
Ми тут.

Я зробила крок назад — і дозволила вовчиці вийти.

---

POV Кайріна

Світ засвітився.

Мама зникла — і з’явилася вовчиця.

Велика. Гарна. Срібна, як місяць.

Я не злякався.

Чомусь одразу зрозумів — це вона.

— Селено… — прошепотів я. — Це ж мамуся, так?

Сестра кивнула, не відводячи очей.

— Вона світиться, — сказала вона захоплено. — Як коли вона нас обіймає.

Вовчиця опустилася на землю. Повільно. Обережно.
Її очі були теплі.

Знайомі.

---

POV Селени

Вона підійшла до нас — і зупинилася, ніби питала дозволу.

Я відпустила таткову руку.

— Можна…? — тихо спитала я.

Вовчиця лягла, поклавши голову на лапи.

Я зробила крок. Потім ще один.

Її шерсть була м’яка. Тепла.

— Привіт, мамусю, — прошепотіла я й обійняла її за шию.

Вона тихенько зітхнула — як мама, коли я засинала в неї на руках.

---

POV Діна

Я дивився — і не втручався.

Мій вовк був спокійний. Задоволений.

Наша зграя.

Кайрін сміливо підійшов і поклав долоню на срібну шерсть.

— Ти така сильна, — сказав він серйозно. — Але ти все одно наша мама.

Вовчиця тихо муркотіла — глибоко, ніжно.

---

POV Луни

Я лягла поруч із ними — велика срібна вовчиця і двоє дітей, що притулилися до мене.

Їхні серця билися рівно.

Без страху.
Без сумнівів.

Ось воно, — подумала я.
Справжнє визнання.

Я підняла голову й подивилася на Діна.

Він усміхався.

— Вони тебе впізнали, — тихо сказав він.

Завжди впізнають, — відповіла моя вовчиця.

Місяць сяяв над нами.

І світ був правильним.

---