Розділ 31

POV Діна

Ніч дихала холодом.

Я стояв на межі лісу, вдихаючи запахи, що ковзали вітром. Страх. Метал. Бензин.
Марек був близько.

— Коло звужується, — прошепотів я в комунікатор. — Закрити північний схід.

У відповідь пролунали короткі підтвердження — вовчі голоси, стримані, готові.

Мій вовк рвався вперед.

Час.

---

POV Луни

Я рухалася безшумно, тінню між деревами.

П’ять років тому я тікала.
Сьогодні — я полюю.

Моя вовчиця йшла поруч зі мною, сильна, ясна. Я відчувала Діна — ліворуч, за два пагорби. Наш зв’язок пульсував, як жива нитка.

— Він не вислизне, — прошепотіла я.

Не після дітей.

---

POV Рейнара

— Він думає, що грає в шахи, — тихо сказав я в канал зв’язку. — А ми — зграя.

Мої воїни замикали кільце. Світло фар миготіло внизу — стара промислова зона, покинутий склад.

— Рух, — доповів хтось. — Дві машини. Охорона.

— Відрізати, — наказав я. — Без шуму.

---

POV Діна

Ми пішли одночасно.

Ніч здригнулася від вовчого гарчання. Тіні ожили. Кроки. Удар. Крик — короткий, обірваний.

Я стрибнув із даху, приземлився без звуку.

Один із людей Марека встиг лише підняти очі.

— Пізно, — сказав я.

Він упав.

Мій вовк вирвався назовні — темний, величний, з очима, що світилися гнівом.

За дітей.

---

POV Луни

Я побачила його.

Марек.

Він тікав, задиханий, озираючись, упевнений, що темрява — його союзник.

— Стоп, — сказала я спокійно.

Він обернувся — і впізнав.

— Луна… — нервово посміхнувся. — Ти не зробиш цього.

— Зроблю, — відповіла я. — Бо ти обрав дітей.

Він відступив.

— Ти не вовчиця, — виплюнув він. — Ти зламана.

Я усміхнулась.

— Ти помилився.
Я відроджена.

Тінь за його спиною рушила.

---

POV Діна

Я став між ним і Луною.

— Кінець, Мареку.

Він зрозумів.

Уперше — по-справжньому.

— Це ще не… — почав він.

Мій вовк загарчав, і ліс відповів.

— Закінчилося, — сказав я.

Ніч стиснула кільце.

Полювання почалося —
і цього разу здобич не втече .

---