POV Діна
Ніч дихала холодом.
Я стояв на межі лісу, вдихаючи запахи, що ковзали вітром. Страх. Метал. Бензин.
Марек був близько.
— Коло звужується, — прошепотів я в комунікатор. — Закрити північний схід.
У відповідь пролунали короткі підтвердження — вовчі голоси, стримані, готові.
Мій вовк рвався вперед.
Час.
---
POV Луни
Я рухалася безшумно, тінню між деревами.
П’ять років тому я тікала.
Сьогодні — я полюю.
Моя вовчиця йшла поруч зі мною, сильна, ясна. Я відчувала Діна — ліворуч, за два пагорби. Наш зв’язок пульсував, як жива нитка.
— Він не вислизне, — прошепотіла я.
Не після дітей.
---
POV Рейнара
— Він думає, що грає в шахи, — тихо сказав я в канал зв’язку. — А ми — зграя.
Мої воїни замикали кільце. Світло фар миготіло внизу — стара промислова зона, покинутий склад.
— Рух, — доповів хтось. — Дві машини. Охорона.
— Відрізати, — наказав я. — Без шуму.
---
POV Діна
Ми пішли одночасно.
Ніч здригнулася від вовчого гарчання. Тіні ожили. Кроки. Удар. Крик — короткий, обірваний.
Я стрибнув із даху, приземлився без звуку.
Один із людей Марека встиг лише підняти очі.
— Пізно, — сказав я.
Він упав.
Мій вовк вирвався назовні — темний, величний, з очима, що світилися гнівом.
За дітей.
---
POV Луни
Я побачила його.
Марек.
Він тікав, задиханий, озираючись, упевнений, що темрява — його союзник.
— Стоп, — сказала я спокійно.
Він обернувся — і впізнав.
— Луна… — нервово посміхнувся. — Ти не зробиш цього.
— Зроблю, — відповіла я. — Бо ти обрав дітей.
Він відступив.
— Ти не вовчиця, — виплюнув він. — Ти зламана.
Я усміхнулась.
— Ти помилився.
Я відроджена.
Тінь за його спиною рушила.
---
POV Діна
Я став між ним і Луною.
— Кінець, Мареку.
Він зрозумів.
Уперше — по-справжньому.
— Це ще не… — почав він.
Мій вовк загарчав, і ліс відповів.
— Закінчилося, — сказав я.
Ніч стиснула кільце.
Полювання почалося —
і цього разу здобич не втече .
---