Його ворог. Його пара

Розділ 25

POV Луни

Я дивилась, як Дін зав’язує Кайріну шнурівки.

Він робив це незграбно, надто повільно, але з такою зосередженістю, ніби від цього залежало життя.

— Не так, — буркнув Кайрін. — Ось тут петля.

— Я стараюсь, — тихо відповів Дін.

І в цю мить щось у мені здригнулося.

Бо я пам’ятала іншого Діна.
Холодного. Закритого. Чужого.

А цей…
Був тут.
З моїми дітьми.

З нашими.

Я швидко відвернулась, щоб він не побачив, як у мене зволожніли очі.

---

POV Діна

Я відчував її.

Навіть коли Луна мовчала, навіть коли тримала дистанцію — її присутність була як теплий вогонь за спиною.

Не обпалює.
Гріє.

— Тато, — Селена потягнула мене за руку, — ти сьогодні залишишся обідати?

Я глянув на Луну.

Вона мовчала.

— Якщо мама дозволить.

Її губи ледь здригнулися.

— Залишайся, — сказала вона. — Дітям… добре з тобою.

Моє серце вдарило сильніше.

Не «мені добре».
Не «я хочу».

Але дітям добре.

І цього було достатньо.

---

Ми були дивною компанією.

Без поцілунків.
Без обіймів між нами.

Але з дитячим сміхом.
З тарілками на столі.
З вовком, який лежав десь глибоко в мені й мовчки визнавав:
це — зграя.

---

POV Луни

Коли Дін мив посуд разом із Кайріном, я стояла в коридорі й слухала.

Сміх.
Вода.
Його спокійний голос.

Моя вовчиця тихо прошепотіла:

— Сім’я не завжди починається з любові.

Я закрила очі.

— Я знаю, — відповіла я подумки. — Але я боюся.

— А вони вже ні, — відповіла вона.

---

POV Діна

Увечері я сидів на підлозі між двома дітьми.

Кайрін заснув, спершись мені на плече.
Селена тримала мою руку.

Луна стояла у дверях.

— Вони заснули, — тихо сказала вона.

— Я помітив, — так само тихо відповів я.

Ми мовчали.

Між нами ще не було «ми».

Але було щось інше.

— Дякую, що залишився, — сказала вона нарешті.

— Дякую, що дозволила, — відповів я.

Наші погляди зустрілись.

Без обіцянок.
Без слів «назавжди».

Але з розумінням:

ми ще не пара.
Але ми вже сім’я. ❤️

----

POV Діна

Діти заснули швидко.

Кайрін притискав до грудей вовка-іграшку, Селена щось тихо бурмотіла уві сні. Я ще трохи посидів між їхніми ліжками — боявся зрушити цей спокій.

Потім ліг на диван у вітальні.

Чужий дім.
Чуже життя.
Але вперше — не самотній.

Я дивився в темряву і думав про Луну.
Про її погляд.
Про те, як вона відводить очі, коли між нами стає надто тихо.

Мій вовк ворухнувся.

Вона поруч.

— Я знаю, — прошепотів я. — Але вона не прийде.

---

POV Луни

Гаряча вода змивала втому, але не думки.

Дін.
Його руки з дітьми.
Його голос у нашому домі.

Я вдягнула чорний шовковий халат і подивилась на себе в дзеркало.

Жінка, яка вижила.
Мати.
І досі — його пара.

— Не йди, — сказала я вголос. — Це помилка.

Моя вовчиця не сперечалась. Вона просто підійшла ближче, доторкнулась до серця.

Ти можеш боятися. Але він тобі потрібен.

— Розум проти, — прошепотіла я.

А серце вже зробило вибір.

Я видихнула.
І вийшла з кімнати.

---

POV Діна

Я почув кроки.

Повільні.
Нерішучі.

Підвівся, думаючи, що це сон.

А потім побачив її.

Світло з коридору ковзнуло по темному шовку, по вологому волоссю, по очах, у яких було більше правди, ніж у будь-яких словах.

— Луна?.. — я не вірив.

— Я не надовго, — тихо сказала вона. — Якщо ти скажеш піти… я піду.

Я не відповів.

Просто підійшов.

---

Вона першою торкнулась моєї руки.

Ніби перевіряла, чи я справжній.

Я обійняв її повільно, обережно — так, ніби міг зламати.

Її лоб торкнувся мого плеча.

— Я не знаю, що буде далі, — прошепотіла вона.

— Я теж, — відповів я. — Але зараз… залишся.

---

Ми опустилися на диван разом.

Без поспіху.
Без вимог.

Поцілунок був тихий — як обіцянка, яку ще не можна вимовити вголос.
Її пальці в моєму волоссі.
Моє дихання на її шкірі.

Вовк у мені замовк — не від болю.
Від спокою.

---

POV Луни

Я дозволила собі закрити очі.

Дозволила бути не сильною.
Не обережною.

Просто — з ним.

Цієї ночі не було рішень.
Лише близькість.
Лише тепло.

І вперше за довгий час — відчуття, що я вдома.

---

POV Луни

Я прокинулась від сміху.

Не від тривоги.
Не від болю.

Від дитячого сміху.

Моє серце завмерло.

Я відчула тепло — знайоме, надійне — рука Діна була навколо моєї талії. Його дихання рівне, спокійне. Ми спали на дивані, так близько, що між нами не було місця навіть для страху.

— Мамуся!
— Татусь!

Я різко розплющила очі.

Перед нами стояли Кайрін і Селена.

Розпатлані.
У піжамах.
З сяючими очима.

— УРААА! — вигукнула Селена. — Вони разом!

— Я ж казав! — Кайрін підстрибнув. — Наш тато спить з мамою!

Я спробувала підвестись, але було пізно.

Дін прокинувся поруч зі мною.

---

POV Діна

Я побачив їхні обличчя — і в цю мить зник увесь світ.

— Доброго ранку, — сказав я хрипло, ще не до кінця прокинувшись.