Розділ 23

Ранок був надто ясним після ночі, яка мала залишитись лише між ними.

Дін мовчки подав Луні пальто. Його рухи були стриманими, обережними — ніби він боявся зруйнувати крихкий баланс, який щойно народився.

— Я відвезу тебе, — сказав він просто. Не як альфа. Як чоловік.

Луна кивнула.

Дорога була короткою, але наповненою тишею, що говорила гучніше за слова. Вона дивилася у вікно, на знайомі вулиці, а він — крадькома на неї. На синець, що ще не зник повністю. На пальці, що нервово стискали ремінь сумки.

— Болить? — тихо спитав він.

— Вже ні, — відповіла вона. — Дякую… за все.

Він стиснув кермо.

— Я мав бути там раніше.

— Але ти був, — сказала вона спокійно. — Коли це було потрібно.

Його вовк прийняв це як маленьке прощення.

---

Будинок з’явився за поворотом.

Щойно машина зупинилась, двері відчинились — Кайрін і Селена вже стояли на ґанку, ніби відчули.

— Мамусю!
— Татку!

Вони підбігли одночасно.

Кайрін міцно обійняв Діна за талію, а Селена притислась до Луни, зазираючи їй в обличчя.

— Ти в порядку? — серйозно спитала вона.

— Так, люба, — усміхнулась Луна. — Завдяки таткові.

Дін затамував подих.

Це слово все ще било прямо в серце.

— Ти приїдеш знову? — спитав Кайрін, дивлячись на нього знизу вгору.

— Якщо мама дозволить, — відповів він, переводячи погляд на Луну.

Вона вагалась лише мить.

— Приїдеш, — сказала вона тихо. — Вони чекають.

Його очі потемніли — не від болю, від вдячності.

---

Коли діти забігли всередину, вони залишились на ґанку удвох.

— Бережи себе, — сказав Дін.

— Ти теж, — відповіла вона.

Їхні погляди затримались довше, ніж треба було.

— Діне… — почала вона, але зупинилась. — Дякую, що не тиснеш.

— Я навчився чекати, — сказав він. — Заради тебе. Заради них.

Він зробив крок назад, даючи їй простір.

— До скорого, Луно.

Вона кивнула.

Двері зачинились.

Але цього разу
між ними не було стіни —
лише відстань,
яку можна подолати .

---