Розділ 22.

POV Луни

Я прокинулась від тепла.

Не від болю — він відступив.
Від нього.

Дін лежав поруч, напівобернений до мене, його рука спокійно тримала мою талію, ніби я могла зникнути, якщо він відпустить. Ранкове світло ковзало по його обличчю, роблячи його м’якшим, справжнішим.

Моя вовчиця ворухнулась — не з тривогою.
З тихим задоволенням.

Я повільно провела пальцями по його грудях. Він здригнувся й розплющив очі.

— Ти тут, — прошепотів він.

— Я нікуди не йду, — відповіла я тихо. Поки що.

Його погляд потемнів. Він нахилився ближче, торкнувся губами моєї скроні, щоки, кутика вуст — не поспішаючи, ніби смакував кожну секунду.

— Моя… — прошепотів він хрипло. — Моя Луна.

Від цих слів у мене перехопило подих.

Я відповіла, шепочучи його ім’я, відчуваючи, як між нами знову спалахує знайоме тепло — не різке, а глибоке, пульсуюче. Його руки були уважними, дбайливими, але в цьому дотику було стільки прихованої сили, що я знову забула про страх.

Світ звузився до нашого дихання, шепоту, до того, що не потребувало назв 🔥

---

POV Діна

Я прокинувся поруч із нею — і на мить злякався, що це сон.

А потім вона торкнулась мене.

І я зрозумів: це реальність. Найнебезпечніша з усіх.

Я не стримувався. Не міг. Мій вовк муркотів глибоко всередині — задоволений, спокійний, впевнений.

Коли все стихло, коли ми просто лежали поруч, я зібрав повітря в легені.

— Луно… я кох..

Вона підняла руку й поклала палець мені на губи.

— Не кажи, — тихо попросила вона.

Я хотів заперечити. Сказати, що запізнився вже занадто сильно, що мовчати — боляче.

— Я знаю , що ти хочеш сказати, — продовжила вона. — Але не кажи цього зараз.

Її очі були ясні. Болісно чесні.

— Ця ніч… і цей ранок… — вона ковтнула. — Вони нічого не змінюють.

Мій вовк загарчав — не злісно, а вперто.

— Вони змінюють все, — тихо відповів я.

Вона похитала головою й відвернулась до вікна.

— Не сьогодні, Діне.

Я простяг руку, але не торкнувся.
Бо вперше зрозумів:
утриматись — теж форма любові.

Я дивився на її спину, на світло, що огортало її срібне волосся, і знав одне:

Вона ще не готова почути слова.
Але її серце…
воно вже не закрите.

---