Розділ 21.

POV Луни

Місто було майже порожнє.

Я поверталась пішки — хотіла пройтися, зібрати думки після напруженого дня. Повітря пахло дощем і металом. Моя вовчиця була насторожі, але не била на сполох.

— Тихо… — прошепотіла я собі.

Кроки позаду я почула надто пізно.

Хтось різко схопив мене за плече й вдарив у спину. Я впала, ковзнувши долонями по холодному асфальту.

— Нарешті, — пролунав спотворений голос. Маска. Темна. Без очей.

— Хто ти?! — я спробувала підвестися, але удар ногою в бік вибив повітря з легенів.

Біль був знайомий.
Надто знайомий.

— Ти мала померти ще тоді, — прошипів він. — Срібло тебе не вбило. Але я виправлю це.

Я відчула металевий присмак крові в роті. Світ хитнувся.

— Біжи… — прошепотіла моя вовчиця. — Кричи.

Я не встигла.

---

POV Діна

Біль ударив у груди так різко, що я зупинився посеред кімнати.

— Луна, — вирвалось з мене.

Мій вовк зірвався.

— Вона в небезпеці! Зараз!

Я не думав. Не збирався.
Я побіг.

Місто розірвалося перед очима — запах страху, крові, срібла. Її запах. Зламаний. Болісний.

— Там! — гаркнув вовк.

Я побачив її на землі.

І когось над нею.

Світ почервонів.

— ЛУНА! — мій крик був не людським.

Я обернувся ще в русі.

Кістки тріснули. Шкіра зникла.
Мій вовк вирвався назовні — чорний, розлючений, вбивчий.

Нападник не встиг навіть закричати.

Один стрибок.
Один удар щелеп.
Кров на асфальті.

Я не зупинився, поки він не перестав дихати.

---

POV Луни

Я бачила його крізь туман.

Вовк.
Великий. Чорний.
Мій.

Він повернувся до мене, і в його очах була не лють — жах.

— Діне… — я ледве вимовила його ім’я.

Світ потемнів.

---

POV Діна

Я обернувся назад, але не відпустив її ні на мить.

Вона була легкою. Занадто легкою.
Її серце билося — слава Місяцю — але нерівно.

— Тримайся, — шепотів я, притискаючи її до себе. — Я з тобою. Я не дам тобі зникнути.

Мій вовк гарчав — не ворогу. Собі.

— Ми запізнились, — сказав він.

— Але ми встигли, — відповів я.

Я посадив її в машину й гнав, не озираючись. Не додому Луни.

До себе.

Бо цього разу
я не відпущу її в темряву одну.

Ніколи.

---

POV Луни

Я прийшла до тями від тепла.

Не лікарняного.
Не холодного.

Його.

Я лежала на великому ліжку, загорнута в ковдру, а світло лампи було приглушене. Боліло все тіло, але біль був далекий — ніби мене тримали над прірвою й не давали впасти.

— Ти тут, — прошепотіла я.

Дін сидів поруч. Без куртки. З розкоченими рукавами. Його руки були в крові — моїй.

— Я нікуди не піду, — сказав він хрипко. — Ніколи більше.

Він обережно змазував мої синці цілющою маззю. Кожен дотик був повільний, уважний, ніби я могла розбитись від необережного руху.

— Я злякалась, — зізналась я. — Не за себе… за дітей.

Його щелепа стиснулась.

— Я знаю, — тихо відповів він. — Я відчув твій страх. Це ледь не зламало мене.

Я подивилась на нього довше, ніж дозволяла розумність.

— Ти вбив за мене.

— Я захистив свою пару, — просто сказав він.

Моя вовчиця підняла голову.
Не зі страхом.
З визнанням.

---

POV Діна

Я боявся торкатися її.

І водночас — боявся не торкатися.

Коли я закінчив лікувати рани, вона не відвела руки. Її пальці легенько стиснули моє зап’ястя.

— Залишся, — прошепотіла вона.

Це слово вдарило сильніше за будь-який наказ.

Я сів ближче. Наші коліна торкнулись. Її дихання збилося — я це відчув.

— Я не хочу, щоб це було через страх, — сказав я чесно. — Або через біль.

Вона підняла на мене очі.

— Це не страх, — тихо відповіла. — Це… те, що ми відкладали п’ять років.

Я нахилився. Повільно. Даючи їй час відступити.

Вона не відступила.

Наші губи зустрілись — і цього разу поцілунок був іншим. Не жадібним. Не розпачливим.
Глибоким. Теплим. Обіцяючим.

Мій вовк не рвався.
Він притих, визнаючи.

Її руки ковзнули по моїх плечах. Мої — обійняли її так, ніби я нарешті знайшов дім.

Світ зник.

Був лише шепіт, тепло, дотики — і те, що не потребувало слів.

---

POV Луни

Коли ми лежали поруч, я слухала його серце.

— Я не пробачила, — сказала я тихо.

Він не відсахнувся.

— Я не прошу забути, — відповів. — Я прошу дати мені час довести.

Я повернулась до нього.

— Ця ніч нічого не обіцяє, — попередила я.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Вона вже все сказала, — прошепотів він, торкаючись мого чола. — Ти ж тут.

Моя вовчиця згорнулась поруч із його вовком.
Не як вороги.
Як ті, що нарешті перестали тікати.

І вперше після нападу
я заснула
не зі страхом,
а з теплом .

---