Розділ 19

Дін довго стояв перед будинком.

Цей дім не був схожий на фортецю. Світлі вікна, тепло, запах хвої й дому. Їхній дім.
Його вовк тремтів — не від страху, від надії.

Тут вони.

Дін підняв руку й постукав.

Двері відчинилися майже одразу.

Перед ним стояв високий чоловік із сивиною на скронях — сильний, спокійний. Очі — такі самі срібні, як у Луни.

— Ви… — почав Дін.

— Ми знаємо, хто ти, — сказав чоловік рівно. — Заходь. Вони в вітальні.

Серце Діна впало кудись униз.

Жінка поруч — м’яка, тепла, з поглядом матері — кивнула йому.

— Луни немає вдома, — сказала вона тихо. — Але діти чекали.

Чекали…

Дін зробив крок у дім — і завмер.

У вітальні, на килимі, сиділи Кайрін і Селена. Вони підвели голови одночасно.

На мить запала тиша.

А потім…

— ТАТКО!

Вони кинулися до нього так стрімко, що він не встиг навіть опуститися навколішки. Маленькі руки обійняли його з усіх боків.

Дін задихнувся.

Він упав на коліна й притис їх до себе, тремтячи всім тілом.

— Ви… — його голос зірвався. — Ви знаєте, хто я?

Кайрін підняв голову, серйозний, як маленький альфа.

— Так, — сказав він упевнено. — Ти наш татко.

Селена кивнула й обійняла його за шию.

— Ми відчуваємо, — додала вона тихо.

Сльоза впала на волосся доньки.

— Я… — Дін ковтнув. — Я весь час вас шукав.

Діти перезирнулися.

— Тоді… — обережно спитав Кайрін. — Чому ти не з нами?

Це питання боліло сильніше за будь-яке звинувачення.

Дін заплющив очі.

— Бо я зробив страшну помилку, — сказав він чесно. — Я розбив серце вашої мами. Але тепер… тепер я хочу все виправити. Я хочу бути поруч. Якщо ви дозволите.

Селена поклала долоню йому на щоку.

— Мамусі було боляче, — сказала вона серйозно. — Але вона добра.

— Я знаю, — прошепотів Дін. — І я більше не піду.

Вони залишилися у вітальні.

Дін грався з ними — збирав дерев’яного вовка з Кайріном, слухав історії Селени про місяць і сни. Він сміявся — вперше за п’ять років по-справжньому.

Це наше місце, — прошепотів вовк.
Поруч із ними.

Двері відчинилися.

Запах Луни торкнувся його ще до того, як він підвів голову.

Вона зупинилася на порозі.

Побачила сцену.

Її дітей — у його обіймах.

Її альфу — на колінах, зі світлом в очах і сльозами на віях.

Світ затамував подих.

— Мамусю… — тихо сказала Селена.

Луна не відповіла одразу.

Вона просто дивилася.

І цього разу —
не відвернулася ❤️🌙

---

Луна повільно зайшла до вітальні.

Її погляд ковзнув по сцені, від якої перехопило подих:
Кайрін сидів поруч із Діном, показуючи йому дерев’яного вовка.
Селена вмостилася з іншого боку, притулившись до його плеча, ніби робила це завжди.

Вона зупинилася.

— Мамусю, — Селена усміхнулась. — Татко з нами.

Слово татко прозвучало так природно, що серце Луни здригнулося.

Дін підвівся, але не підійшов ближче — чекав.
Як колись не вмів.

— Я… — він ковтнув. — Я прийшов поговорити. Якщо ти дозволиш.

Луна вдихнула повільно.

— При дітях — лише правда, — сказала вона тихо.

Він кивнув.

— Саме так.

Кайрін уважно подивився на них.

— Ви сердиті одне на одного? — прямо спитав він.

Луна присіла навколішки перед дітьми.

— Ми з татком колись зробили одне одному боляче, — сказала вона чесно. — Але це не ваша провина. Ніколи.

— Я винен, — додав Дін. — І я не прошу, щоб мене пробачили одразу. Я прошу лише… бути поруч.

Селена насупилася.

— Назавжди?

Дін не відвів погляду.

— Назавжди, якщо мені дозволять.

Настала тиша.

Луна дивилася на своїх дітей — на те, як вони тягнуться до нього не тому, що хтось змусив…
а тому, що відчувають.

Вона підвелася.

— Дін, — сказала вона рівно. — Ти не повертаєшся в моє життя так, ніби нічого не сталося.

Він кивнув.

— Я знаю.

— Але… — її голос здригнувся, і вона зібрала його знову. — Вони мають право знати свого батька.

Дін затамував подих.

— Я дозволяю тобі бачитися з дітьми, — продовжила Луна. — Бути поруч. Поступово. Без тиску. Без обіцянок, які не зможеш виконати.

Сльози наповнили його очі.

— Я приймаю все, — сказав він хрипко. — Будь-які умови.

Кайрін усміхнувся.

— Тоді ти прийдеш завтра?

— Якщо мамуся дозволить, — відповів Дін.

Луна кивнула.

— Прийде, — сказала вона.

І в ту мить вона зрозуміла страшну й водночас світлу істину:

Вона може боятися.
Може не довіряти.
Може ще не бути готовою.

Але її діти вже зробили вибір серцем.

І вони потребують тата.

Вона подивилася на Діна — не як на чоловіка, який її зламав…
а як на батька, який стоїть перед другим шансом.

— Не зрадь їх, — сказала вона тихо.

— Ніколи, — відповів він.

І цього разу
вона повірила не словам…
а тому, як він тримав їхніх дітей ❤️🐺🌙

---

Луна вийшла разом із Діном на ґанок. Двері за ними тихо зачинилися, відрізаючи дитячі голоси й тепло дому.

Ніч була спокійна.
Занадто спокійна для того, що вирувало між ними.

— Дякую, — сказав він тихо. — За дітей. За шанс.

Луна кивнула, не дивлячись йому в очі.

— Йди, Діне…

Вона не встигла договорити.

Він зробив крок уперед — різко, ніби більше не міг стримуватись. Його рука обхопила її талію, притиснувши до себе, і в ту ж мить його вуста накрили її.

Поцілунок був жадібним, гарячим, таким, у якому накопичилися роки втрати, болю й невимовленої любові 💣🔥
Луна здригнулася — і замість того, щоб відштовхнути, відповіла.

Її пальці вп’ялися в його куртку. Дихання збилося. Світ звузився до його тепла, його запаху, його рідного — надто рідного — дотику.

І тоді це сталося.

Всередині Луни щось озвалося.
Не біль.
Не страх.

Сила.

Її вовчиця підняла голову — ясна, жива, сильна.
І у відповідь вона відчула його вовка — не як тінь, а як полум’я.