Розділ 16

POV Діна

Вечір тривав, ніби знущаючись з мене.

Сміх. Келихи. Політичні домовленості, загорнуті в шовкові фрази. Альфи говорили про союзи, території, майбутнє.

А я стояв серед цього і бачив лише її.

Луна рухалася залом спокійно, з гідністю королеви. Люди поступалися їй місцем, не усвідомлюючи чому. Вона усміхалася — стримано, ввічливо, але її очі залишалися холодними.

Вона не дивилася на мене.

Вона вчиться ігнорувати нас, — глухо мовив вовк.
Як ти колись навчився ігнорувати її біль.

Я ковтнув.

Діти були поруч із нею — Кайрін і Селена. Вони рухалися разом, як маленька зграя. Я ловив кожен їхній жест, кожен погляд, кожен шепіт.

Мій вовк тягнувся до них, рвався вперед, але я тримав його залізною хваткою.

— Не зараз, — прошепотів я. — Не тут.

Вони мають знати нас, — відповів він.
Але ми не маємо права вимагати.

Я відчував присутність Рейнара ще до того, як він підійшов ближче.

Він був поруч із Луною — надто поруч. Його рука інколи торкалася її спини, ніби це було природно. Дозволено.

Щось темне піднялося в мені.

Забери його руку, — загарчав вовк.
Вона наша.

— Ні, — прошипів я крізь зуби. — Вона не наша. Вона… зробила вибір.

Чи дав ти їй вибір? — холодно спитав вовк.

Я не мав відповіді.

Музика стихла. У центрі зали з’явився Рейнар. Його голос був рівним, сильним — голос альфи, який звик, що його слухають.

— Друзі, альфи, союзники, — почав він. — Цей вечір має ще одну важливу причину.

Мій шлунок стиснувся.

Луна стояла поруч. Її обличчя було спокійним, але я помітив напруження в її плечах.

— Я радий повідомити, — продовжив Рейнар, — що Луна Кінґ прийняла мою пропозицію.

Світ зупинився.

— Вона — моя наречена.

Келих у моїй руці тріснув.

Ні.

Рик прорвався з грудей, але я загнав його назад, аж поки в роті не з’явився смак крові.

Вона наша пара! — закричав вовк.
Вони наші діти!

— Тихо, — прошепотів я, тремтячи. — Ми не маємо права.

Я дивився на Луну.

Вона не дивилася на мене.

Вона дивилася вперед — як жінка, яка зробила вибір розумом, а не серцем.

І це було гірше за будь-яку ненависть.

Ти ревнуєш, — тихо сказав вовк.
Бо втратив. Бо боїшся, що вже пізно.

Я зціпив щелепи.

— Я не маю права ревнувати, — відповів я. — Але я… відчуваю.

Це не ревнощі, — прошепотів він.
Це страх. Що вона стане чужою назавжди.

Оплески прокотилися залом.

Я не аплодував.

Я стояв серед свого дому —
і вперше в житті почувався вигнанцем.

-----

Вона вже майже зникла в натовпі, коли я наважився.

— Луна.

Вона не зупинилася.

Тоді я зробив те, чого боявся з тієї миті, як побачив її знову —
я взяв її за руку.

Її шкіра була теплою. Знайомою. Моєю — і водночас чужою.

— Нам треба поговорити.

— Ні, — сказала вона спокійно. — Не треба.

Я не слухав.

Я потягнув її за собою коридором, геть від світла й музики, у кабінет, де колись ухвалював рішення для цілої зграї. Двері зачинилися за нами з глухим клацанням.

— Відпусти, — попередила вона.

Я не зміг.

Вона стояла біля мого столу — сильна, стримана, така жива…
і я зламався.

Я поцілував її.

Грубо. Пристрасно. Так, ніби п’ять років болю зійшлися в одну мить.

І вона… відповіла.

На коротку, фатальну секунду.

Її губи були такими ж, як я пам’ятав. Мій вовк заридав від полегшення.

Вона наша.

Та наступної миті вона різко відштовхнула мене.

Ляпас прозвучав голосніше за музику в залі.

— Ти не маєш права, — сказала вона тремтячим, але твердим голосом. — Ти не маєш права мене цілувати.

Я вдихнув повітря, наче тонув.

— Це правда? — вирвалося з мене. — Ти… ти вийдеш за Рейнара?

У її очах майнула тінь.

Так і мало бути, — подумала вона.
Я знала, що він не відступиться. Рейнар — мій план. Мій щит.

Вголос вона сказала інше:

— Це не твоя справа.

Мій вовк загарчав.

— Ти моя, — сказав я хрипко. — Ти завжди була моєю.

Так, — підтвердив він усередині.
Наша.

— Ні, — відповіла Луна холодно. — Я не твоя. Наш шлюбний зв’язок розірвано.

— Це нічого не змінює, — сказав я, роблячи крок ближче. — Ти моя істинна пара.

— Це не так.

— Ти брешеш, — прошепотів я. — Ти ж теж відчуваєш цей зв’язок між нами.

Вона мовчала.

Її мовчання було відповіддю.

Я ковтнув і поставив питання, яке палило мене зсередини.

— Діти… — мій голос зламався. — Вони… мої?

Вона випросталася.

— Це тебе не стосується, — сказала вона жорстко. — Ти сам подбав про це.

Вона зробила крок назад.

— Пам’ятаєш той мішечок з зіллям? — її голос був рівним, але в кожному слові була крига. — Ти не хотів дітей. Ти не хотів мене.

— Це не так! — я різко вдихнув. — Я зробив помилку. Найбільшу в житті. Я не вірив тобі… але я хочу все виправити. Заради них. Заради наших дітей.

Вона похитала головою.

— Уже запізно щось повертати, Діне.

Вона обійшла мене, не торкаючись.

— Деякі рани не гояться, — додала вона тихо. — Навіть якщо їх шкодують.

Двері зачинилися.

Я залишився сам у кабінеті, де ще пахло нею.

Ми втратили її знову, — прошепотів вовк.

Я сперся руками об стіл, опустивши голову.

— Ні, — відповів я хрипко. — Ще ні.

Бо навіть якщо вона піде під вінець з іншим…
я ніколи не перестану боротися за свою пару
і за своїх дітей 💔🐺

---