Розділ 14.

 П’ять років потому

Сила, що виросла з болю

Місяць знову був повним.

Але цього разу Луна не стояла під ним зламаною.

Вона стояла рівно — у темному плащі з символом срібного півмісяця на грудях. Її волосся стало довшим і повністю срібним, немов місяць залишив на ній свій слід. Очі — спокійні, уважні, небезпечні.

— Кайріне! — покликала вона.

Хлопчик років п’яти вибіг на галявину, сміючись, з дерев’яним мечем у руках.

— Я майже виграв! — гордо вигукнув він.

— Майже — не виграв, — відгукнулася Селена, з’являючись за ним тихіше, ніж тінь.

Дівчинка рухалася безшумно. Її очі світилися місячним сяйвом, а посмішка була хитрою.

— Ти ж обіцяла не використовувати магію! — обурився Кайрін.

— Я не використовую, — невинно сказала вона. — Я просто знаю, куди ти підеш.

Луна дивилася на них і відчувала гордість.

Кайрін ріс сильним, прямим, з лідерською натурою. Він відчував зграю, навіть не будучи повноцінним вовком. Люди слухали його інстинктивно.

Селена ж була іншою.

Вона чула місяць.

Іноді Луна знаходила її вночі — сидячу на даху, дивлячись у небо, ніби розмовляючи з кимось невидимим.

— Мамо, — якось сказала вона. — Місяць каже, що я маю берегти брата.

Луна тоді нічого не відповіла. Вона просто обійняла доньку.

За п’ять років Луна стала більше, ніж повернена донька Альфи.

Вона стала Голосом Місяця.

До неї приходили за порадою. Її слово важило. Вона не могла перетворюватися на вовка, але її сила була іншою — глибшою. Вона відчувала брехню. Відчувала наміри. Могла зупинити конфлікт одним поглядом.

Астріан часто казав:

— Вона править без корони.

Того вечора Рейнар зупинився поруч із нею.

— Альфи зберуться за кілька днів, — сказав він тихо. — У місті Монтегю.

Ім’я впало, як камінь у воду.

Луна не здригнулася. Лише пальці трохи стиснулися.

— Він там? — спитав Рейнар.

— Так.

Луна подивилася на дітей.

— Ми поїдемо, — сказала вона спокійно. — Настав час.

— Час для чого? — спитала Селена.

Луна схилилася до них, дивлячись прямо в очі.

— Для правди, — відповіла вона. — І для зустрічі з минулим.

Десь далеко, в іншому клані, Дін стояв серед ради Альфів і відчував, як нитка в грудях раптом напружилася — так, ніби хтось зробив крок на його територію.

Вона близько, — сказав вовк.

Дін підняв голову.

— Я знаю, — прошепотів він. — І цього разу… я не відпущу.

Місяць дивився на них усіх.

І гра тільки починалася.

---

Зала Монтегю сяяла світлом і владою.

Високі стелі, кришталеві люстри, важкий аромат сили — альфи з різних кланів зібралися тут, обмінюючись напівусмішками й прихованими загрозами. Музика лилася повільно, створюючи ілюзію свята.

Дін стояв біля вікна з келихом у руці, але не пив.

Його вовк був неспокійний.

Вона близько.

— Ти це повторюєш кожні п’ять хвилин, — пробурмотів Дін.

Бо це правда.

Дін повернувся саме в ту мить, коли двері відчинилися.

Зала стихла.

Вона увійшла спокійно, не оглядаючись, ніби не потребувала дозволу бути тут. Срібне волосся спадало хвилею по плечах, темна сукня підкреслювала силу, а не вразливість.

Луна Кінґ.

Її ім’я ще не прозвучало — але Дін впізнав її миттєво.

Світ навколо зник.

— Енн… — прошепотів він.

Вона підвела погляд.

Їхні очі зустрілися.

Нитка між ними смикнулася так сильно, що Дін мимоволі зробив крок уперед. Його вовк заричав — не від злості, а від болісного полегшення.

Пара.

Луна не відвела погляду.

Але в її очах не було тепла. Лише спокій. Контроль. Сила.

— Альфа Монтегю, — рівно промовив Рейнар, стаючи поруч із нею. — Дозволь представити: Луна Кінґ, донька Альфи Північного Місяця.

Голоси прокотилися залом.

Дін відчув, як світ перевертається.

Кінґи.
Королівська кров.
І вона — тут.

— Луна… — повторив він, голос зірвався. — Це ти.

Вона нахилила голову.

— Дін Монтегю, — відповіла вона холодно. — Дякую за гостинність.

Ці слова боліли більше, ніж будь-яке звинувачення.

— Я… — він зробив ще крок. — Мені треба поговорити з тобою.

— Не сьогодні, — спокійно сказала вона. — Сьогодні ви — господар. Я — гість.

Її спокій був небезпечніший за крик.

Дін стиснув кулаки.

— П’ять років, — прошепотів він. — Я шукав тебе.

— Я знаю, — відповіла вона тихо. — Я відчувала.

Їх розділяло лише кілька кроків… і ціле життя.

— Мамо, — пролунав дитячий голос.

Дін завмер.

Двоє дітей стояли трохи осторонь. Хлопчик дивився прямо, без страху. Дівчинка — уважно, ніби бачила більше.

— Ми можемо піти? — спитала дівчинка.

Луна м’яко повернулася до них.

— Ще трохи, — сказала вона інакшим голосом. — Тримайтесь поруч.

Дін дивився на них… і серце в грудях збилося з ритму.

Вони, — прошепотів вовк.
Наші.

Дін зблід.

— Луна… — видихнув він. — Скажи мені, що я помиляюся.

Вона подивилася на нього востаннє — довго.

— Ти не помиляєшся, — сказала вона тихо. — Але ти запізнився.

І вона пішла вглиб зали, залишивши його серед світла, музики й тиші, яка кричала гучніше за будь-які слова.

---

POV Діна

Я не чув музики.

Не бачив альф навколо. Не відчував запаху вина й політичної брехні, якою була просякнута зала.

Я бачив лише їх.

Двоє дітей.
Двоє сердець, які билися в унісон з моїм.

Мій вовк завмер.

Це вони.

Я повільно вдихнув, але легені відмовилися наповнюватися повітрям.

Хлопчик — темне волосся, мій погляд. Стоїть рівно, ніби світ уже навчив його бути сильним. Маленький альфа.
Дівчинка — срібний відблиск у волоссі, очі уважні, як у неї. Вона дивиться так, ніби читає душі.

Моя кров.

Мої діти.

Наші діти, — прошепотів вовк, і в його голосі була не лють. Був плач.

Я відчув, як щось у грудях тріскає — повільно, боляче, без шансів на загоєння.