Розділ 13

Перші місяці вагітності були схожі на тишу після бурі.

Луна часто прокидалася на світанку — не від болю, а від дивного відчуття порожнечі й водночас наповненості. Її тіло змінювалося, але вовк… вовк мовчав.

Він не відгукувався на місяць.
Не рвався на волю.
Не кликав.

— Він зник, — прошепотіла вона якось матері, сидячи біля вікна.

Ліара не злякалася. Вона лише взяла доньку за руку.

— Ні, — м’яко сказала вона. — Він спить.

— Після срібла й аконіту… — голос Луни затремтів. — Я думала, що він помер.

— Вовки не помирають так легко, — втрутився Астріан. — Особливо ті, в чиїх жилах тече королівська кров.

Луна опустила погляд на живіт. Він ще майже не був помітний, але вона вже знала, що не одна.

Її водили до старійшин. До цілительок. До тих, хто пам’ятав давні часи.

Срібло випалило її зв’язок із звичайною трансформацією.
Аконіт ослабив інстинкти.
Але вагітність… зробила щось інше.

— Ти не втрачаєш силу, — сказала найстарша цілителька, торкаючись її чола. — Ти її переписуєш.

— Як? — прошепотіла Луна.

— Ти носиш життя, — відповіла та. — А життя — це найдавніша магія.

Того дня вони зробили ритуал місячного дзеркала.

Луна лежала на холодному камені, а срібне світло місяця спадало на її тіло. Вона заплющила очі, вдихнула — і раптом відчула…

Не рик.
Не жар.

Легкий рух.

Наче хтось торкнувся її зсередини.

Потім — ще раз.

Її очі розплющилися.

— Це… — її голос зірвався.

Цілителька усміхнулася крізь сльози.

— У тобі живе не одне серце, Луна Кінґ.

Ліара ахнула, притискаючи руки до вуст.

— Двійнята… — прошепотіла вона.

Світ ніби завмер.

Два серця.

Два ритми.

Два маленьких життя, що билися всередині неї — різні, але пов’язані.

Луна заплакала. Але цього разу — від щастя.

Вона поклала обидві долоні на живіт.

— Ви тут… — прошепотіла вона. — Обоє.

І в ту ж мить вона відчула вовка.

Не сильного.
Не дикого.

А живого.

Він не рвався вперед. Він лежав, згорнувшись, охороняючи. Наче розумів: зараз він не мисливець.

Він — захисник.

— Ти повертаєшся, — прошепотіла Луна.

Я нікуди не йшов, — тихо відповів він.
Я чекав, поки ти станеш готовою.

Її сила не була тією, що раніше. Вона не могла змінюватися. Але вона відчувала. Відчувала загрози. Людей. Намір.

Її магія стала м’якою. Материнською.

— Вони народяться під місяцем, — сказав Астріан. — І змінять більше, ніж ти думаєш.

Луна усміхнулася крізь сльози.

— Я не знаю, якими вони будуть, — сказала вона. — Але я знаю одне.

Вона схилилася, притискаючи чоло до живота.

— Я вас захищу. Навіть від світу. Навіть від минулого.

І десь далеко, під тим самим місяцем, Дін прокинувся з різким подихом.

Два, — прошепотів його вовк.

Дін завмер.

— Що — два?

Два серця.

І нитка між ними — стара, болісна — засвітилася новим сенсом.

---

Ніч була тиха.

Занадто тиха — такою буває лише та, що чекає на диво.

Місяць піднявся повний, срібний, великий, ніби схилився над маєтком Кінґів, щоб стати свідком. Його світло лилося у відчинені вікна, ковзало кам’яними стінами, торкалося живота Луни, що напружувався від чергової хвилі болю.

— Дихай, доню, — шепотіла Ліара, тримаючи її за руку. — Він з тобою.

Луна кивнула, стискаючи зуби.

Біль був сильним — глибоким, первісним. Але вона не боялася.

Я готова, — подумала вона.
Я витримаю. Для вас.

Вовк у ній не мовчав цієї ночі.

Він був поруч — спокійний, зосереджений, сильний. Не рвався назовні, не кликав місяць. Він стояв на варті, як сторож біля входу в новий світ.

Ми захищаємо, — сказав він.
Разом.

Коли біль став майже нестерпним, повітря в кімнаті змінилося. Магія місяця згусла, ніби світ затамував подих.

— Перший іде, — сказала цілителька.

Луна закричала — не від страху, а від сили, що проходила крізь неї.

І за мить…

Плач.

Голосний. Живий.

— Хлопчик, — усміхнулася цілителька, піднімаючи маля до місячного світла. — Сильний.

Луна плакала, сміялася, не вірячи, що це справжнє.

— Привіт… — прошепотіла вона, коли його поклали їй на груди. — Мій маленький вовче.

Але біль не відступив.

Навпаки — знову накотив.

— Ще одне серце, — м’яко сказала Ліара. — Не здавайся.

Луна заплющила очі, збираючи рештки сил.

Я тут, — подумала вона.
Я не відпущу.

Місяць ніби спалахнув яскравіше.

І другий плач — тонший, але не менш наполегливий — наповнив кімнату.

— Дівчинка, — прошепотіла цілителька з благоговінням. — Місячна.

Коли обох дітей поклали поруч із нею, Луна тремтіла — від втоми, від щастя, від усвідомлення.

Два маленькі тіла.
Два серця.
Дві долі.

Вона поклала долоні на їхні спини, відчуваючи тепло.

— Ви тут… — прошепотіла вона крізь сльози. — Ви обидва тут.

Місяць торкнувся їх срібним світлом.

І вперше за багато років Луна відчула, як її вовк підвів голову.

Не для бою.

Для визнання.

Альфа і місяць, — тихо сказав він.
Син і донька.

Десь далеко, за кордонами кланів, Дін різко прокинувся й упав на коліна, притискаючи руку до грудей.

Два удари.
Два життя.

— Вони народилися… — прошепотів він, не знаючи як, але знаючи точно.

А Луна, тримаючи своїх дітей під місяцем, дала собі ще одну обіцянку:

— Я навчу вас любові. Навіть якщо світ знає лише війну.

І ніч прийняла їх — як благословення.

---

Місяць усе ще стояв високо, коли в кімнаті запанувала тиша.

Не порожня — наповнена.

Діти спали, притиснуті до грудей Луни. Хлопчик — спокійний, із стиснутими кулачками, ніби тримав у них увесь світ. Дівчинка — тепла, з легким подихом, схожа на подих ночі.

Луна дивилася на них і боялася моргнути.

— Вони такі різні, — прошепотіла Ліара, стоячи поруч. — Але пов’язані сильніше, ніж будь-які пута.