Розділ 12

Нове ім’я. Нова шкіра.

Вона називала себе інакше вже кілька тижнів.

Енн померла тієї ночі, коли розірвала зв’язок і пішла в темряву без озирнення. Ім’я більше не трималося за неї — надто багато болю було вплетено в кожен звук.

Тому вона сказала хазяйці заїжджого дому:

— Луна.

Це ім’я не питало. Не вимагало пояснень. Просто було.

Людське містечко приймало її мовчки. Тут ніхто не вдивлявся надто пильно. Срібні пасма в її волоссі викликали подив, але не страх. Вона носила довгі рукави, бо тіло досі боліло — не від ран, а від того, ким вона більше не була.

Вовк у ній мовчав.

Іноді Луна прокидалася з відчуттям, що він дивиться на неї з глибини — не звинувачуючи, не кличучи. Просто… спостерігаючи.

Того дня вона поверталася з ринку, коли відчула чужу присутність.

Не загрозу.
Не страх.

Силу.

Вона зупинилася.

— Не ховайся, — спокійно сказав чоловічий голос за її спиною. — Я прийшов не по твою кров.

Луна повільно обернулася.

Він був високий, темноволосий, з холодними сірими очима — очима Альфи. Його аура тиснула, але не ламала. Вона відчула це миттєво, навіть без вовка.

— Я людина, — сказала вона тихо.

Чоловік похитав головою.

— Ні. Ти — втрачена.

Він зробив крок ближче, але зупинився, відчувши її напруження.

— Моє ім’я Рейнар, — сказав він. — Я майбутній Альфа клану Північного Місяця.

Луна стиснула пальці.

— Ви помилилися адресою.

— Ні, Луна Кінґ, — спокійно відповів він.

Світ похитнувся.

— Не називайте мене так, — видихнула вона. — Ви не знаєте, хто я.

Рейнар уважно подивився на її срібне волосся.

— Ти дуже схожа на свою матір, — тихо сказав він. — Особливо очима.

У Луни перехопило подих.

— Моя… мати померла.

— Ні, — відповів він. — Вона жива. Як і твій батько. І вони шукають тебе вже багато років.

Луна зробила крок назад.

— Це пастка.

— Якби я хотів тебе забрати силою, — спокійно мовив Рейнар, — ти б уже не стояла тут.

Він зітхнув.

— Ти зникла в дитинстві. Тебе вважали мертвою після нападу на караван Кінґів. Твої прийомні батьки… були мародерами. Вони знали, ким ти є.

Луна відчула, як щось у грудях тріснуло.

— Моє справжнє ім’я… — прошепотіла вона.

— Луна Кінґ, — повторив він м’яко. — Донька Альфи Астріана Кінґа і Ліари Місячної.

Сльози покотилися самі.

— Чому зараз? — зірвався її голос. — Чому не раніше?

— Бо ти була схована магією, — відповів Рейнар. — А тепер… твій зв’язок розірваний. Ти стала видимою.

Вона здригнулася.

— Я більше не можу бути вовком.

Рейнар не відвів погляду.

— Це не має значення. Кров пам’ятає. А клан — чекає.

Він простягнув руку, не торкаючись.

— Я відвезу тебе до них. Без примусу. Ти вирішуєш.

Луна подивилася на небо. Місяць ховався за хмарами, але вона знала — він там.

Енн була зламана.

Але Луна…

Луна могла повернутися додому.

— Добре, — прошепотіла вона. — Відвези мене.

І десь далеко, за лісами й кордонами, нитка між нею й Діном здригнулася — ніби відчувши, що вона знову знайшла своє ім’я.

---

Кімната була маленькою, з одним вікном і тьмяним світлом лампи. Тимчасовий прихисток перед дорогою — Рейнар подбав, щоб вона була в безпеці.

Луна сиділа на краю ліжка, дивлячись на маленьку коробочку в руках.

Вона довго переконувала себе, що це втома.
Що нудота — від страху.
Запаморочення — від срібла, яке досі отруювало її кров.
Затримка — від стресу.

Але тіло не бреше.

Вона повільно підвелася й зачинила двері ванної. Руки тремтіли, коли вона зробила тест. Хвилини тягнулися вічністю.

Луна сперлася спиною об стіну й заплющила очі.

Це неможливо, — подумала вона.
Він дав мені зілля…

Перед очима сплив спогад: маленький мішечок, холод у його голосі, двері, що зачинилися.

— Я не випила… — прошепотіла вона.

Коли вона подивилася вниз, світ завмер.

Дві смужки.

Чіткі. Незаперечні.

— Ні… — видихнула вона, і водночас усміхнулася крізь сльози.

Ноги підкосилися, вона повільно опустилася на підлогу, притискаючи тест до грудей, наче він був чимось святим.

Всі симптоми склалися в одне ціле.

Слабкість.
Чутливість до запахів.
Тепло всередині — не біль, а м’яке, живе.

— Я вагітна… — прошепотіла вона.

Від нього.

Від чоловіка, який зламав її… і якого вона досі кохала.

Луна поклала долоню на живіт. Там ще нічого не було видно, але вона відчула — не вовком, не магією.

Серцем.

— Привіт, маленьке життя, — тихо сказала вона. — Я твій дім.

Сльози текли, але цього разу вони не були відчаєм.

— Я не знаю, який світ тебе чекає, — прошепотіла вона. — Але я буду сильною. Я навчуся знову дихати. Заради тебе.

Вона зробила глибокий вдих.

— Я не дозволю нікому використати тебе. Ніколи.

За дверима Рейнар чекав мовчки. Він відчув зміну — не запахом, не силою. Чимось давнішим.

Коли Луна вийшла, її очі були червоними, але спина — рівна.

— Все добре? — спитав він.

Вона кивнула.

— Так, — сказала вона тихо. — Тепер… так.

Вона знову поклала руку на живіт, ніби боялася, що правда зникне.

І десь далеко, у нічному лісі, Дін різко прокинувся з відчуттям, ніби щось тепле торкнулося його серця.

Нитка не рвалася.

Вона просто стала іншою.

---

Маєток Кінґів стояв серед старого лісу, ніби був його частиною. Камінь, обвитий плющем, срібні символи місяця над брамою — все дихало спокоєм і силою.

Луна завмерла, щойно вийшла з машини.

Її серце билося так голосно, що, здавалося, його чули всі.

— Вони тут, — тихо сказав Рейнар. — Вони чекали тебе до останнього.

Вона зробила крок… і зупинилася.

Двері відчинилися ще до того, як їх торкнулися.

Жінка в світлому вбранні стояла на порозі. Її волосся було темним із срібними пасмами, а очі — такі самі, як у Луни.