Розділ 11

POV Енн

Вона йшла, не озираючись.

Ніч ковтала кроки, ліс дихав вогкістю й тишею. Кожен звук змушував серце битися швидше, але Енн не зупинялася. Страх гнав уперед сильніше, ніж біль.

Свобода була холодною.

Вона уявляла її інакшою — легкою, світлою. Але замість цього отримала порожні дороги, чужі дерева й відчуття, ніби світ став надто великим для неї однієї.

Шлюбний зв’язок тремтів. Ще не зник, але слабшав з кожним кроком. Вона відчувала його, як тягучий біль десь глибоко, ніби рана, яку не перев’язали.

Не повертайся, — повторювала собі.
Навіть якщо боляче.

Першу ніч вона провела в покинутій хатині мисливців. Пахло старим димом і пилом. Вона сиділа біля стіни, обійнявши коліна, не запалюючи світла. Сон приходив уривками — щоразу їй ввижалися очі смарагдового кольору й голос, який вона не дозволяла собі згадувати.

На світанку її знудило.

Раптово, різко. Вона встигла лише нахилитися над порогом.

— Чудово… — прошепотіла вона хрипко, витираючи губи рукавом.

Нерви, — сказала собі.
Просто нерви.

Дорога тривала далі.

Вона міняла напрямок кілька разів, обходила поселення стороною, уникала запахів зграй. Її вовчиця мовчала, ніби заснула. І це лякало більше, ніж будь-яка погоня.

На третій день втома накрила хвилею.

Ноги тремтіли, у грудях з’явився дивний тиск, а серце билося повільніше, ніж мало б. Енн зупинилася біля струмка, сіла на камінь і довго дивилася на воду.

— Я впораюся, — сказала вона вголос. — Я завжди справлялася.

Та слова прозвучали порожньо.

У відображенні вона ледь упізнала себе: бліда, з темними колами під очима, з волоссям, що втратило блиск. Вона була не вовчицею. Не дружиною Альфи.

Просто дівчиною, яка вижила.

І раптом — різкий біль під ребрами. Не сильний, але несподіваний. Вона здригнулася, притисла долоню до боку.

— Ні… — прошепотіла вона. — Не зараз.

Вона ще не знала, що саме змінюється всередині. Лише відчувала: її тіло більше не належить лише їй.

Увечері вона дісталася невеликого містечка на межі територій. Людського. Тут не відчувалося вовків, і це було дивно заспокійливо.

Енн зняла кімнату під чужим ім’ям.

— Луна, — сказала вона господині, не замислюючись.

Ім’я лягло на язик несподівано легко.

Тієї ночі вона спала довше, ніж за весь час втечі. Без снів. Без криків. Лише тиша.

Перед сном вона торкнулася грудей — там, де колись болів зв’язок.

Він був майже невідчутний.

— Пробач, — прошепотіла вона не знаючи, кому саме.

Свобода лякала.
Самотність тиснула.
Але вперше за довгий час вона дихала.

І не знала, що ця втеча — лише початок довгого шляху.

---

 POV Діна

Він шукав її так, ніби від цього залежало його життя.

Бо так і було.

Дін стояв на межі території, вдивляючись у темний ліс. Запах Енн був майже стертий — слабкий, розірваний, ніби вона навмисно розчинилася у світі. Але іноді… іноді вітер приносив ледь вловимий відголос.

І кожного разу серце стискалося.

— Вона жива, — сказав він уголос. — Я відчуваю це.

Ти відчуваєш лише порожнечу, — відповів вовк усередині, глухо й втомлено.

Дін стиснув щелепи.

— Я зламав її, — прошепотів він. — Я знаю.

Ти відштовхнув пару.

Голос вовка був не злий. Він був сповнений суму.

Вона була нашою. Ти обрав ненависть.

Дін заплющив очі.

Перед ним постало її обличчя — спокійне, мовчазне, надто тихе. Вона ніколи не кричала. Ніколи не благала. Вона просто зникла.

— Я хотів захистити зграю, — сказав він глухо.

І втратив істинну пару, — відповів вовк.
Зграя виживе. А ми — ні.

Дін різко видихнув.

Він послав групи у всі напрямки. Старі шляхи. Людські міста. Межі інших зграй. Він не дозволяв вимовляти її ім’я зневажливо. За кожен поганий погляд — покарання.

— Вона під моїм захистом, — казав він усім. — Де б вона не була.

Уночі він виходив один.

Без охорони. Без свідків.

Лише він і вовк.

Вона холодна, — раптом прошепотів вовк.
Вона боїться.

Дін зупинився.

— Ти відчуваєш її?

Ледь-ледь. Нитка тонка. Але вона ще не обірвалася.

Серце Діна стиснулося болем і надією водночас.

— Я знайду її, — сказав він твердо. — Навіть якщо вона ненавидить мене.

Вона не ненавидить, — відповів вовк тихо.
Вона сумує. Як і ми.

Дін впав на коліно, притискаючи руку до грудей. Там, де зв’язок колись пульсував теплом, тепер була лише тиха рана.

— Скажи їй… — прошепотів він у ніч. — Якщо ти можеш… скажи, що я каюсь.

Вона чує біль. Але не слова.

Він підвівся.

Над лісом піднявся місяць — повний, холодний. Дін підняв голову і тихо завив. Не як Альфа. Як вовк, що втратив пару.

Цей вив розлетівся ніччю — не викликом, не загрозою.

Покликом.

— Я тут, — прошепотів він. — Я чекаю. Я знайду тебе.

І вперше з тієї ночі, як вона пішла, він дозволив собі сказати правду:

— Я кохаю тебе, Енн.

Вовк усередині відповів тихим, болісним відлунням.

Поверни її додому.

---

Енн

Вона прокинулася серед ночі з різким вдихом.

Серце калатало так, ніби хтось кликав її на ім’я — не голосом, а болем. Енн сіла на вузькому ліжку в дешевій кімнаті над крамницею. За вікном ішов дощ. Людський. Чужий.

— Це не сон… — прошепотіла вона.

Її груди пекло. Там, де колись був шлюбний зв’язок, лишився шрам — невидимий, але живий. Вона сама його розірвала. Власними руками. Власною кров’ю.

І все ж…

Вона відчула його.

Не обличчя. Не голос.
Емоцію.

Розпач.

Енн притиснула долоню до грудей, наче хотіла заглушити цей біль.

— Не шукай мене… — прошепотіла вона в порожнечу. — Будь ласка.

Але відповіддю було дивне тепло. Слабке. Обережне. Наче хтось тримав двері прочиненими, не наважуючись увійти.

Він був живий.
І… він страждав.

Сльози зрадницьки навернулися.