Розділ 10

POV Діна

Дін відчув це ще до того, як почув слова.

Його вовк різко підняв голову — не від загрози, а від чогось гіршого. Від правди, що надто довго була схована.

— Альфо… — бета Маркус стояв у дверях його кабінету, напружений, зтиснувши папери в руках. — Ми знайшли дещо.

— Говори, — коротко кинув Дін, не підводячи очей.

— Це стосується… отруєння Енн. І нападу тієї ночі.

Дін повільно підняв погляд.

Щось усередині нього вже знало.

— Продовжуй.

Маркус зробив крок уперед, поклав папери на стіл.

— Ми вистежили людей, які передали координати патрулів твоїм ворогам. Вони не з твоєї зграї. І не з тієї, що напала.
Пауза.
— Вони працювали на її прийомних батьків.

Світ зупинився.

— Повтори, — глухо сказав Дін.

— Її прийомні батьки отруїли її сріблом і вовчим аконітом. Вони знали, що ти відчуєш її через зв’язок. Знали, що прийдеш.
Маркус ковтнув.
— Вона була приманкою, Альфо.

У голові Діна щось тріснуло.

Перед очима спалахнули спогади:
її бліде обличчя в траві,
запах срібла,
її крик, що різав зв’язок,
і крики його зграї — вже потім.

— Вона… знала? — запитав він хрипко.

— Ні, — Маркус відповів одразу. — Ми перевірили все. Вона сама була отруєна смертельно. Якби ти не прийшов… вона б не вижила.

Тиша в кабінеті стала нестерпною.

— А напад? — тихо спитав Дін.

— Запланований. Її використали, щоб виманити тебе з території.
Маркус опустив очі.
— Вони чекали, поки ти будеш далеко. Твоя родина… не мала шансів.

Дін відкинувся на спинку крісла.

Вперше за довгий час він не відчував злості.

Тільки порожнечу.

— Вона невинна, — прошепотів він.

Це було не питання.

— Так, — кивнув Маркус. — Повністю.

Перед внутрішнім зором з’явилося обличчя Енн.

Її погляд у ту ніч.
Її слова: «Я не винна. Клянусь тобі».
Її мовчання.
Її самотність.
Мішечок із зіллям на тумбі.

Дін різко встав.

— Де її прийомні батьки?

— Мертві, — відповів Маркус. — Вони намагалися втекти. Не встигли.

Дін не відчув задоволення.

Тільки ще глибшу порожнечу.

— Скільки часу ти це збирав? — спитав він.

— Тижні.

Тижні.

Тижні, поки він ламав жінку, яка вже була зламана.

— Вийди, — сказав Дін.

Маркус не сперечався.

Коли двері зачинилися, Дін залишився сам.

Його вовк вив усередині — не від втрати, а від провини.

Ти відштовхнув пару.
Ти принизив її.
Ти змусив її почуватися винною за чужий злочин.

Дін різко стиснув край столу. Дерево тріснуло під пальцями.

— Я помилявся, — прошепотів він у порожнечу.

Він згадав, як дав їй зілля.
Як сказав, що ніч нічого не означала.
Як пішов, не озирнувшись.

— Я знищив її, — хрипко сказав він.

Його перша думка була не про себе.

Енн.

Він рішуче вийшов із кабінету й пішов коридорами дому, не зупиняючись, не слухаючи нікого. Шлюбний зв’язок тягнув його вперед — тривожний, напружений.

Дозволь мені все виправити, — благав він подумки.

Він розчинив двері її кімнати.

Порожньо.

Ліжко застелене.
Вікно прочинене.
Запах — слабкий. Віддалений.

А на столі — складений аркуш паперу.

Серце Діна провалилося в порожнечу.

— Ні… — прошепотів він.

Бо правда прийшла запізно.

---

Аркуш тремтів у його руках.

Дін не одразу наважився розгорнути лист. Він стояв посеред порожньої кімнати, де ще вчора була вона. Її запах майже зник — лиш слабкий відголос, як спогад, який вислизає з пам’яті.

Я спізнився, — бився в голові лише один рядок.

Він розгорнув папір.

---

Діне,

Якщо ти читаєш це — значить, я змогла піти.

Я не тікаю від тебе. Я тікаю від болю, яким стала для себе поруч із тобою.

Я казала правду. Завжди. Але правда не врятувала ні твою родину, ні мене.

Я не зла. Я не ненавиджу тебе. Це, мабуть, найгірше.

Я більше не можу бути твоїм обов’язком. І не хочу бути твоїм ворогом.

Пробач мені, що я не змогла бути сильнішою.

Енн.

---

Лист випав з його пальців.

— Ні… — хрипко видихнув Дін.

Шлюбний зв’язок рвонувся болем — різким, пекучим. Не розірвався повністю, але ослаб настільки, що стало важко дихати. Ніби вона вже зробила перший крок, а він — залишився позаду.

Він опустився на коліна.

Альфа. Воїн. Той, кого боялися інші.

Зламаний чоловік.

Перед очима вставали сцени, які він намагався не згадувати:
її мовчання за столом,
погляд, повний втоми,
ніч, коли він прийшов до неї не як чоловік, а як вирок.

— Я мав повірити тобі… — прошепотів він у порожнечу.

Його вовк вив — глухо, надривно. Не від втрати зграї. Від втрати пари.

Дін різко підвівся.

— Знайдіть її, — наказав він, виходячи з кімнати. — Обшукайте все. Ліси. Кордони. Старі шляхи.
Його голос був твердий, але очі — темні.
— Живою. Негайно.

— Альфо… — бета зупинив його. — Вона розірвала шлюбний зв’язок. Слідів майже немає.

Дін стиснув кулаки.

— Тоді ми підемо туди, де їх не залишають, — відповів він. — Я знайду її. Навіть якщо вона цього не хоче.

Він повернувся до її кімнати востаннє.

Провів рукою по холодному ліжку. По столу. По вікну, через яке вона пішла.

— Я помилявся, Енн, — тихо сказав він. — Я запізнився… але я не здамся.

Шлюбний зв’язок тремтів, ледве відчутний — як нитка, що от-от порветься.

Але він ще був.

І Дін тримався за нього, як за останній шанс.

Бо іноді каяття приходить надто пізно.

Але любов — не зникає.

---