Розділ 9

Самотність не прийшла раптово.

Вона оселилася в Енн поступово — у тиші коридорів, у холодних ранках, у вечорах, коли двері її кімнати так і не відчинялися.

Вона жила в домі Альфи, але почувалася зайвою. Ніби її присутність була лише частиною угоди, а не життя зграї. Вона навчилася рухатися тихо, не привертати уваги, не ставити запитань.

Дін не приходив.

І це мовчання було гіршим за крик.

Вона відчувала його поруч постійно — шлюбний зв’язок не давав забути. Він тягнувся до нього болем під шкірою, інколи різким, інколи тупим, але ніколи не зникав. Вона знала: він відчуває те саме.

Та він обирав мовчання.

Енн перестала рахувати дні. Вони зливалися в одне сіре тло, де ніч відрізнялася від ранку лише відсутністю світла. Вона їла мало, спала погано, часто прокидалася з дивним тиском у грудях і слабкістю, якої раніше не знала.

Вона списувала це на стрес.
На отруту, що колись ледь не вбила її.
На шлюбний зв’язок, який постійно болів.

Вовчиця всередині мовчала. Не відповідала на місяць. Не кликала. Ніби втомилася боротися.

Енн почала проводити час у старій оранжереї. Там було тихо. Там не дивилися з підозрою. Вона доглядала рослини, мила руки в холодній воді, вдихала запах землі — і тільки там могла дихати на повні груди.

Іноді їй ставало раптово зле. Світ на мить плив перед очима, серце билося нерівно. Вона зупинялася, хапалася за край столу, чекала, доки мине.

Ти слабка, — казала собі.
Це пройде.

Одного вечора вона випадково зустріла Діна в коридорі. Вони зупинилися за кілька кроків одне від одного. Він виглядав виснаженим, з темними тінями під очима.

Їхні погляди перетнулися — і зв’язок боляче стиснувся.

— Тобі погано, — сказав він тихо. Це було не запитання.

— Я впораюся, — відповіла вона одразу.

Він кивнув. Більше нічого не сказав.

І пішов.

Це було гірше за будь-яку жорстокість.

Тієї ночі Енн довго сиділа на ліжку, обійнявши коліна. Вона думала про втечу, але не знала куди. Думала про правду, яку ніхто не хотів чути. Про себе — таку слабку й таку вперту водночас.

Вона взяла чистий аркуш і почала писати.

Не лист — слова, які не мала права сказати вголос.

Потім сховала папір.

Ще не час, — сказала собі.

Самотність стала її тінню.
Мовчазний біль — її супутником.

І десь у цій тиші визрівало рішення, яке вона ще не була готова прийняти.

---