Розділ 8

Вона прокинулася від відчуття.

Не від звуку.
Не від дотику.

Від нього.

Шлюбний зв’язок різко натягнувся, мов струна, і Енн сіла на ліжку, важко вдихаючи. Повітря в кімнаті змінилося — стало густішим, наповненим запахом вовка й гніву.

Дін був тут.

Він стояв біля вікна, спиною до неї. Темна постать на тлі місяця. Напружений. Небезпечний. Такий далекий і водночас занадто близький.

— Діне? — тихо покликала вона.

Він не обернувся одразу.

— Ти відчуваєш це? — запитав він глухо.

Її серце стиснулося.

— Відчуваю… завжди.

Він повільно повернувся. Його очі світилися бурштином — вовк був надто близько до поверхні. Більше, ніж будь-коли раніше.

— Цей зв’язок, — сказав він крізь зуби. — Він зводить мене з розуму.

Енн підвелася з ліжка. Обережно. Ніби один неправильний рух міг зламати його остаточно.

— Мене теж, — прошепотіла вона.

Він зробив крок до неї. Потім ще один.

— Я намагався триматися, — сказав він. — Тижнями. Місяцями.
Його голос затремтів — ледь помітно, але вона почула.
— Але я більше не можу.

Її вовчиця заворушилася — слабка, поранена, але жива. Вона тягнулася до нього, не розуміючи болю, пам’ятаючи лише істину.

Пара.

— Якщо ти зараз підійдеш… — Енн ковтнула. — Ти зламаєш мене.

Він завмер.

На мить їй здалося, що він зупиниться.

Але Дін зробив те, чого вона боялася… і чого частина її чекала.

Він підійшов.

Ця ніч не була ніжною.
У ній не було слів любові.
Не було обіцянок.

Було лише напруження, біль, потреба — і зв’язок, що вимагав свого.

Енн дозволила.

Бо навіть зламане серце все ще кохало.

Коли все скінчилося, Дін мовчки відійшов від неї. Він не дивився в її очі. Не торкнувся ще раз.

Замість цього він поставив на тумбу маленький мішечок із травами.

— Випий це, — сказав холодно.

Вона повільно сіла, притискаючи до себе простирадло.

— Що це?

— Зілля, — відповів він різко. — Воно запобігає вагітності.

Слова впали між ними, як ніж.

— Ти… — її голос зламався. — Ти думаєш, я хочу прив’язати тебе дитиною?

Він нарешті подивився на неї.

— Я не хочу ще одного зв’язку з тобою, — сказав він. — Цього достатньо.

Він відвернувся.

— Це нічого не означає, — кинув через плече. — Не обманюй себе.

І пішов.

Двері зачинилися.

Енн сиділа довго. Дуже довго. Мішечок лежав на долоні — важкий, холодний.

Сльози капали на тканину.

— Я не хотіла цього так… — прошепотіла вона в порожнечу.

Повільно, тремтячими пальцями, вона поклала зілля на стіл.

Вона не випила.

Бо навіть якщо він її ненавидів…
навіть якщо цей шлюб був помилкою…
частинка її все ще вірила:

Може, це щось означало.

Цієї ночі в Енн зламалося щось остаточно.

Але разом із болем у ній зародилося те, що змінить усе.
---

Ранок прийшов без світла.

Енн прокинулася з важкістю в тілі й порожнечею всередині. Ліжко поруч було холодним — так, ніби там ніколи нікого й не було. Вона довго лежала, дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти, що болить більше — тіло чи душа.

Її погляд повільно опустився на тумбу.

Мішечок з травами лежав там, де вона залишила його вночі.

Недоторканий.

Вона обережно взяла його в руки. Запах був гіркий, різкий — полин, корінь місячної лілії, ще щось темніше. Зілля, створене не для турботи, а для контролю.

Щоб нічого не залишилося, — глухо подумала вона.

Двері відчинилися без стуку.

Дін зайшов, зосереджений, зібраний. Він виглядав так, ніби ніч не залишила на ньому жодного сліду. Ні тіні сумніву. Ні каяття.

Його погляд одразу впав на мішечок.

— Ти випила? — запитав він рівно.

Енн повільно підвела на нього очі.

— Ні.

У повітрі щось клацнуло.

Він стиснув щелепи.

— Ти повинна це зробити.

— Чому? — тихо спитала вона. — Тому що я тобі огидна? Чи тому, що боїшся, що в мені залишиться щось від тебе?

Його очі потемніли.

— Я не дозволю, щоб між нами з’явилася дитина, — сказав він жорстко. — Не так. Не після всього.

— А як так? — її голос був спокійним, але кожне слово різало. — Коли ти дивитимешся на мене без ненависті?

Він мовчав.

Це мовчання було відповіддю.

Енн кивнула. Повільно. Приймаючи.

— Це зілля не просто проти вагітності, — сказала вона. — Воно знищує шанс. Назавжди.
Вона ковтнула.
— Ти знав?

Його брови зійшлися.

— Тимчасово, — відповів він після паузи. — Лікар казав…

— Лікар твого клану, — тихо виправила вона. — Того самого, що мовчав, коли мене отруювали сріблом.

Цього разу він здригнувся.

— Випий, Енн, — повторив він. — І ми забудемо цю ніч.

Ми, — гірко подумала вона.
Ніби вони були разом.

— Якщо я вип’ю, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі, — ти зможеш жити з цим?

Він відвів погляд.

— Я зможу жити і без цього.

Це було остаточно.

Енн повільно зав’язала мішечок і поклала його назад на тумбу.

— Я не вип’ю, — сказала вона тихо, але твердо. — Не тому, що хочу прив’язати тебе.
Вона торкнулася грудей.
— А тому, що це — єдине, що в мене ще не відібрали.

Він дивився на неї довго. Його вовк ричав усередині, відчуваючи небезпеку — не для тіла, а для чогось глибшого.

— Ти граєшся з вогнем, — сказав він.

— Я вже згоріла, — відповіла вона.

Дін різко розвернувся й вийшов.

Двері грюкнули.

Енн залишилася сама.

Вона притиснула долоню до живота — несвідомо, інстинктивно. Там було тихо. Ще нічого не було. Або було — надто рано, щоб знати.

Але вперше за довгий час вона відчула не лише біль.

Вона відчула вибір.

І саме цей вибір зруйнує їх обох.

---