Розділ 7

Кімната була надто великою.

Свічки горіли рівно, відкидаючи теплі тіні на кам’яні стіни. Ліжко — широке, застелене темною тканиною, виглядало чужим. Не як місце близькості, а як символ обов’язку.

Енн стояла посеред кімнати, стискаючи пальці.

Вона все ще відчувала шлюбний зв’язок — тонку, пекучу лінію десь під шкірою, яка тягнулася до нього. До чоловіка, з яким її щойно пов’язали назавжди.

Двері відчинилися.

Дін зайшов мовчки. Він зняв куртку, повісив її на спинку крісла. Рухи були точними, стриманими. Жодного погляду на ліжко. Жодного — на неї.

Тиша між ними стала важкою.

— Ми повинні… — почала Енн, але голос зрадницьки затремтів.

Він зупинився.

— Ні, — сказав Дін різко.

Вона здригнулася.

— Що?

Він повернувся до неї. Його погляд був холодним, відстороненим, таким, ніби він дивився не на дружину, а на угоду, яку довелося підписати.

— Нам не потрібно займатися сексом, — сказав він. — Наш шлюб політичний. Не більше.

Енн відчула, як слова впали їй просто в груди.

— Але… — вона замовкла. Але ж ми пов’язані. Але ж тіло кричить інше. Але ж зв’язок…

— Я не торкатимуся тебе, — продовжив він. — І не хочу, щоб ти чекала від мене чогось іншого.

Її горло стиснулося.

— Це… через те, що сталося з твоєю родиною? — тихо запитала вона.

Він стиснув щелепи.

— Це через те, ким ти для мене є.

Ворогом.

Він не вимовив цього слова — воно повисло між ними беззвучно.

Енн кивнула. Повільно. Гідно. Як могла.

— Добре, — сказала вона.

Він ніби не очікував такої відповіді.

— Я спатиму в іншій кімнаті, — додав Дін, уже відвертаючись. — Тут ти будеш у безпеці. Це все, що я можу дати.

Він підійшов до дверей.

— Діне… — вона покликала його вперше на ім’я.

Він зупинився, але не обернувся.

— Я не винна, — прошепотіла вона. — Клянусь тобі.

Мить тиші.

— Час покаже, — холодно відповів він і вийшов.

Двері зачинилися тихо. Майже лагідно.

Енн залишилася сама.

Вона повільно сіла на край ліжка. Шлюбний зв’язок пульсував болем, ніби не розумів, чому її відштовхнули.

Сльози котилися самі — тихо, без ридань.

— Я витримаю, — прошепотіла вона в порожню кімнату.

Але її вовчиця всередині тихо зламалася.

---

Дні почали текти тихо.

Без криків.
Без сварок.
Без жодного слова, яке можна було б назвати близькістю.

Енн швидко зрозуміла правила.

Дін не приходив до неї.
Не питав, як вона почувається.
Не дивився довше, ніж вимагала ввічливість Альфи до дружини.

Він був поруч — і водночас нескінченно далекий.

Вранці вона прокидалася сама в великому ліжку, де друга половина завжди залишалася холодною. Вона чула його кроки в коридорах, відчувала його силу в стінах дому, ловила запах — дим, шкіра, вовк — і кожного разу серце боляче стискалося.

Шлюбний зв’язок не давав забути.

Він тягнувся до нього, як рана, що не гоїться. Інколи — тихо, майже терпимо. Інколи — гостро, так, що Енн змушена була зупинятися посеред кроку і вдихати, аби не впасти.

Дін відчував це.
Вона знала.

Але він нічого не робив.

За тиждень мовчання стало звичкою.
За місяць — покаранням.

Він говорив з нею лише при інших.

— Моя дружина, — казав він рівно, представляючи її альфам інших стай.
— Вона під моїм захистом.

І жодного разу — Енн.

Вона сиділа поруч із ним на радах, тримаючи спину рівно, погляд — спокійним. Вчилася мовчати так, щоб не здаватися слабкою. Вчилася ковтати біль, коли хтось кидав у неї погляд, повний підозри.

— Вона ще жива? — якось прошепотіли за її спиною.
— Альфа надто м’який.

Енн не здригнулася.

Але вночі, залишившись одна, вона стискала ковдру пальцями так сильно, що нігті різали шкіру.

Іноді вона чула його за дверима.

Не кроки — присутність.

Він стояв по той бік. Вона знала це так само чітко, як знала власне дихання. Шлюбний зв’язок натягувався між ними, пульсував, благав.

Зайди, — хотілося сказати.
Поговори зі мною.
Подивись на мене.

Вона ніколи цього не сказала.

Бо гордість — це все, що в неї залишилося.

Одного вечора вона не витримала.

— Чому? — тихо запитала вона, коли вони випадково залишилися наодинці в бібліотеці.

Він підняв на неї погляд.

— Чому що?

— Чому ти караєш мене мовчанням?

Його обличчя не змінилося.

— Це не покарання, — сказав він. — Це межа.

— Я твоя дружина.

— Ти — мій обов’язок.

Ці слова вбили повільніше, ніж срібло.

Вона кивнула.

— Тоді я перестану заважати.

Після цього вона стала ще тихішою.

Менше виходила.
Більше часу проводила в саду або в старій оранжереї, де ніхто не дивився на неї як на винну. Там вона навчилася жити з новою слабкістю — з вовчицею, яка більше не відповідала на поклик повного місяця.

Вона більше не могла перекинутися.

І Дін це помітив.

— Ти не виходиш у трансформацію, — сказав він одного разу.

— Не можу, — відповіла вона просто.

Він завмер.

Але замість запитань — знову мовчання.

Місяці минали.

Холод став фоном.
Самотність — звичкою.
Кохання — таємницею, яку вона ховала навіть від себе.

І все ж, кожної ночі, коли Дін відвертався від дверей її кімнати, він відчував те саме, що й вона:

Щось між ними не вмирало.

Навіть у мовчанні.
Навіть у ненависті.

---

Дін навчився не дивитися на неї.

Це було найважче — і найпростіше водночас.

Він проходив повз неї в коридорах, зосереджений, зібраний, як Альфа, що тримає зграю під контролем. Його погляд ковзав повз її обличчя, ніби вона була частиною інтер’єру — ще однією стіною в домі, який він колись будував для своєї родини.

І кожного разу це різало глибше, ніж крик.

Енн відчувала його холод фізично.

Він сидів навпроти неї за довгим столом, розмовляв із бета, обговорював кордони, загрози, угоди — і не звертав на неї уваги. Ніби вона не була жінкою, не була його дружиною, не була тією, з ким його зв’язала сама природа.