Розділ 6

Весільна зала була наповнена світлом.

Свічки відбивалися у срібних чашах, біла тканина спадала зі стін, квіти пахли так солодко, що від цього нудило. Зграя зібралася повністю — альфи, бети, старійшини. Всі дивилися вперед. Всі чекали.

Енн стояла біля вівтаря сама.

Її сукня була простою — білою, без прикрас. Не тому, що вона хотіла скромності, а тому, що їй не дозволили обирати. На шиї — символ шлюбного зв’язку, холодний метал торкався шкіри, змушуючи її тремтіти.

Вона не відчувала радості.
Лише порожнечу і страх.

Коли двері відчинилися, в залі запала тиша.

Дін увійшов повільно. Темний костюм, зібране волосся, обличчя — непроникне. Він не дивився на неї. Не тому, що не бачив — тому, що не хотів відчувати.

Енн відчула його ще до того, як він став поруч.

Її тіло зрадило її.
Серце вдарилося сильніше.
Вовчиця всередині тихо заворушилася — слабка, але жива.

Він мій…

Вона стиснула пальці.

Ні. Він мій вирок.

— Ми зібралися тут, — почав старійшина, — щоб закріпити союз між стаями і зупинити кровопролиття.

Слова були правильні. Вивірені. Порожні.

— Альфо Дін Монтегю, — продовжив він. — Чи приймаєш ти Енн Рід за свою дружину, беручи на себе її життя і її вину?

Вина.

Це слово вдарило сильніше, ніж будь-який ніж.

— Приймаю, — сказав Дін.

Без паузи. Без вагання.

Енн ковтнула.

— Енн Рід, — голос старійшини став м’якшим. — Чи приймаєш ти Альфу Діна Монтегю за свого чоловіка, підкоряючись його волі та захисту?

Вона підняла голову.

У цю мить вона зрозуміла: це межа. За нею — більше немає дороги назад.

— Приймаю, — прошепотіла вона.

Клинок церемонії вп’явся в її долоню. Кров упала на камінь. Потім — його кров. Тепла. Сильна.

Мить — і зв’язок замкнувся.

Енн скрикнула, коли щось гаряче пройшлося по грудях, спустилося нижче, залишивши пекучий слід. Вона відчула його — різко, боляче, неминуче.

Дін здригнувся.

На одну коротку секунду він відчув її справжньою.

Не ворогом.
Не причиною втрати.
А жінкою, що належала йому на рівні інстинктів.

Він різко закрив це почуття.

— Зв’язок укладено, — оголосив старійшина.

Зала вибухнула схвальним гулом.

Енн стояла нерухомо, поки всі вітали їх як пару.

Дін відступив на пів кроку.

— Це нічого не означає, — сказав він тихо, не дивлячись на неї. — Не для мене.

Її серце впало.

— Я знаю, — відповіла вона так само тихо.

Але тіло брехало.
Зв’язок брехав.
І вовчиця всередині плакала.

Тієї ночі Енн стала дружиною Альфи.
І зрозуміла, що залишилася зовсім одна.

---