Розділ 4

Він знайшов її на межі світанку.

Запах срібла вів Діна, як кривава нитка, — різкий, отруйний, та водночас змішаний із чимось чистим. Її кров’ю. Її страхом. Її зламаною силою.

Будинок стояв тихо, занадто тихо.

Дін зупинився біля порога, вовк усередині вив, намагаючись вирватися. Він уже знав, що побачить. Але не був готовий.

Енн лежала на підлозі кухні, згорнувшись, мов поранене звірятко. Її шкіра була неприродно блідою, губи — сині. Срібло палило повітря навколо неї так сильно, що у Діна запекло в легенях.

— Чорт… — вирвалося в нього.

Він упав поруч на коліна, не думаючи, не зважаючи на біль. Торкнувся її щоки — холодної, але живої.

Живої.

Це було єдине, що мало значення.

— Чуєш мене? — прошепотів він, притискаючи її до себе.

Її повіки здригнулися. З грудей вирвався слабкий, хрипкий звук — не слово, не крик. Благання.

Його вовк заридав.

Дін різко зірвав із шиї амулет — захист від срібла — і поклав їй на груди. Потім підняв її на руки. Вона була надто легкою. Надто крихкою.

— Тримайся, — сказав він, не знаючи, чи вона чує. — Я не дозволю тобі померти.

У той самий момент зв’язок зі зграєю  вдарив його знову.

Слабко.

Останнім подихом.

Дін застиг.

— Ні… — видихнув він.

Перед очима промайнули обличчя. Мати. Батько. Старійшини. Воїни. Їхні голоси — теплі, живі — згасали один за одним, як зірки перед світанком.

Він стояв посеред чужого дому, тримаючи на руках жінку, яку мав ненавидіти.

І розумів, що запізнився.

Він обрав її життя — і втратив свою родину.

— Альфо! — голос бети пролунав у свідомості, зламаний, тремтячий. — Ми… ми не втрималися. Вони… вони мертві.

Дін заплющив очі.

Всередині щось обірвалося назавжди.

— Заберіть тіла, — відповів він холодно. — Проведіть ритуал. Я… повернуся.

Він знову подивився на дівчину в своїх руках. На темні вії, що кидали тінь на щоки. На губи, з яких зірвався ледь чутний подих.

Вона пахла болем. І домом.

— Ти мала померти, — прошепотів він, більше собі, ніж їй. — Але не змогла.

Її пальці раптом стиснули край його сорочки.

Слабко. Інстинктивно.

Дін завмер.

Цей дотик ударив сильніше за срібло.

— Відпусти… — ледь чутно прошепотіла вона, не приходячи до тями.

Він стиснув щелепи.

— Ні.

Він виніс її з дому Рідів на світанку, не обертаючись. Не дивлячись на місце, де закінчилося її колишнє життя. І почалося його прокляття.

Бо з цієї миті Енн Рід була: — його обов’язком,
— його підозрою,
— і жінкою, через яку загинула його сім’я.

Навіть якщо вона цього не пам’ятатиме.

---

POV Енн

Першим прийшов біль.

Він не мав чіткої форми — лише важкий тиск під шкірою, ніби її тіло наповнили розплавленим свинцем. Енн спробувала вдихнути глибше — і задихнулася власним подихом.

Запах.

Дерево. Дим. Тепла шерсть. Вовк.

Вона різко розплющила очі.

Стеля була високою, темною, з грубими балками. Не її кімната. Не дім Рідів. Повітря не пекло легені сріблом — воно було чистим, живим.

Енн повільно повернула голову. Вікно було прочинене, і нічний вітер колихав важкі штори. Десь далеко пролунало виття — сильне, впевнене.

Зграя.

Її серце шалено закалатало.

Вона спробувала підвестися — і зойкнула. Біль пройшовся тілом хвилею, змусивши її впасти назад на подушки.

— Не рухайся.

Голос був низький. Спокійний. Але в ньому ховалася сталь.

Енн різко повернула голову.

Він стояв біля каміна. Високий, широкоплечий, з зеленими очима, що дивилися на неї так, ніби бачили більше, ніж вона сама. Його присутність тиснула, заповнювала простір.

Її вовчиця, зламана й ослаблена, все одно ворухнулася.

Він.

— Де я?.. — прошепотіла Енн.

— У моєму домі, — відповів він після короткої паузи. — Ти була на межі смерті.

Спогади накотилися уривками. Чай. Металевий присмак. Біль. Крик.

— Вони… — голос зірвався. — Вони мене отруїли.

Він повільно підійшов ближче.

— Так, — сказав він. — Срібло і вовчий аконіт.

Енн здригнулася.

— Я не знала, — поспішно прошепотіла вона. — Клянусь. Я б ніколи не зрадила зграю. Жодну.

Ці слова зірвалися самі — вона ще не розуміла, чому це так важливо.

Його погляд потемнів.

— Моє ім’я Дін Монтегю, — сказав він холодно. — Я — Альфа зграї, яка цієї ночі втратила своїх старійшин. І моїх батьків.

Слова впали між ними, як каміння.

Енн відчула, як земля йде з-під ніг.

— Я… мені шкода… — прошепотіла вона, хоча знала: цього замало.

— Їх убили, поки я рятував тебе, — продовжив він, дивлячись їй просто в очі. — І тепер ти тут.

Вона здригнулася від його тону. Від звинувачення, яке ще не було сказане вголос — але вже жило між ними.

— Я не просила… — сльози з’явилися самі. — Я не хотіла, щоб хтось постраждав.

Він мовчав.

Його тиша була гіршою за крик.

— Ти залишишся тут, — нарешті сказав Дін. — Поки ми не вирішимо, що з тобою робити.

Ми.

Енн притиснулася спиною до подушок, відчуваючи, як страх повільно стискає груди.

Вона була жива.
Вона була врятована.
І вона була в полоні чоловіка, який втратив усе через неї.

І навіть не підозрювала, що цей чоловік — її істинна пара.