Розділ 3.

Дін відчув удар ще до того, як пролилася перша кров.

Зв’язок зі зграєю здригнувся — різко, боляче, ніби хтось рвонув його за живе м’ясо. Він зупинився посеред внутрішнього двору маєтку, серце стиснулося.

— Тривога! — прогримів його голос, перекриваючи ніч. — Усі на позиції!

Вовки вже прокидалися. Інстинкти кричали. Повітря розірвалося виттям — не їхнім.

Чужі.

І крізь хаос, крізь страх і адреналін, він знову відчув її.

Слабку. Зламану. Отруєну сріблом.

— Ні… — прошепотів Дін.

Вона була далеко. За межами їхніх земель. Але її біль тягнув його, як ніж, увіткнутий у серце.

І саме тоді пролунали перші крики.

Східний кордон спалахнув рухом. Тіні виринули з лісу — вовки в бойовій формі, добре навчені, озброєні сріблом. Хтось знав розташування варти. Знав слабкі місця.

— Засідка! — крикнув бета.

Перший з воїнів Діна впав, срібний ніж увігнався йому під ребра. Кров залила землю. Зв’язок зі зграєю здригнувся вдруге — цього разу назавжди.

Дін обернувся вовком.

Біль став силою.

Він ринув уперед, розриваючи простір між собою й ворогами. Кігті знаходили плоть, зуби — горло. Крики змішалися з виттям, запах крові став густим, липким.

— За Альфу! — лунало з темряви.

Але ворогів було надто багато.

— Вони йдуть до будинку старійшин! — закричав хтось.

Батьки.

Дін розвернувся миттєво.

Він біг, не відчуваючи землі під лапами. Кожна секунда різала, як лезо. У голові лунав лише один наказ: встигнути.

Та коли він увірвався на галявину перед домом старійшин, було вже пізно.

Срібло блищало у світлі місяця. Тіла лежали нерухомо. Його мати — з розплющеними очима, що дивилися в нікуди. Його батько — навколішки, зі зламаним хребтом, але все ще живий.

— Діне… — прохрипів він.

Дін знову став людиною, впав поруч.

— Я тут. Я тут, тату.

— Це… пастка, — слова давалися важко. — Дівчина… вони використали її…

— Я знаю, — хрипко відповів Дін, хоча насправді ще не знав правди.

Батько схопив його за руку, пальці були холодні.

— Не вір… зовнішності. Зв’язок… бреше, коли є срібло…

Його рука обм’якла.

Світ зупинився.

Дін підвівся повільно. Щось усередині нього обірвалося з глухим тріском. Біль змінився порожнечею. А порожнеча — люттю.

Він підняв голову й завив.

Це виття було не про втрату.
Воно було про війну.

І в цю ж мить, крізь попіл і кров, крізь розірваний зв’язок зі зграєю, Дін знову відчув її.

Тепер — чітко.

Дівчина. Отруєна. Жива.
І пов’язана з цією ніччю.

Його вовк заревів усередині.

Вона винна.

І саме з цією думкою Дін кинувся в ніч — назустріч жінці, яка стане його дружиною.
І його найбільшим болем.

---