Розділ 2

Енн прокинулася ще до світанку.

Її вовчиця не спала всю ніч — вона дряпалася зсередини, тихо, настирливо, як попередження. Серце билося швидше, ніж мало б, а в горлі стояв присмак металу, хоча вона ще нічого не їла.

Небезпека, — шепотіла інтуїція.

Коли Енн спустилася на кухню, Мері вже чекала.

Вона була одягнена надто охайно для такого ранку. Волосся ідеально вкладене, усмішка — м’яка, майже турботлива. На столі стояла чашка з чаєм. Пар підіймався повільно, густо, несучи з собою гіркий запах трав.

— Ти виглядаєш виснаженою, — сказала Мері. — Я заварила для тебе щось заспокійливе. Допоможе тобі… зосередитися.

Енн завмерла.

Її погляд ковзнув по чашці, і вовчиця всередині завила.
Не пий.

— Я не просила, — тихо відповіла вона.

Том з’явився у дверях, перекривши шлях до виходу. Його обличчя було спокійним, занадто спокійним.

— Ми хвилюємося за тебе, Енн, — сказав він. — Ти стала нервовою. Дика стала.

Це слово вдарило, як ляпас.

Енн повільно сіла за стіл. Вона відчула це ще до першого ковтка — срібло, заховане у настої, дрібно подрібнене, майже непомітне. І вовчий аконіт, замаскований іншими травами.

Її тіло кричало.

— Пий, — м’яко сказала Мері.

Енн підняла чашку тремтячими руками. Вона подивилася на людей, які одинадцять років називали себе її родиною.

І зрозуміла.

Вони завжди знали.

Рідина обпекла язик. Перший ковток — і світ похитнувся. Другий — і біль прорізав груди, немов лезо. Срібло вдарило по крові, вовчий аконіт — по зв’язку з вовчицею.

Енн впала на коліна.

— Досить, — сказала Мері, відставляючи чашку. Її голос більше не був лагідним. — Тепер чекаємо.

Біль був нестерпним. Її кістки горіли, ніби хтось ламав їх зсередини. Вовчиця вила, билася, намагаючись вирватися — і не могла.

— Навіщо… — прохрипіла Енн, притискаючись до холодної підлоги.

Том присів поруч, дивлячись на неї зверху вниз.

— Ти станеш принадою, — спокійно сказав він. — Вони відчують тебе. Чисту кров. Слабку. Вони прийдуть.

— А ми… — Мері усміхнулася, — отримаємо нагороду.

Енн закричала.

Її крик не був людським. Це був виття вовчиці, яку рвуть на частини. Десь далеко, за межами дому, вона відчула відповідь — потужну, дику, розгнівану.

Він чує.

А потім стало темно.

Останнє, що вона відчула, — як щось усередині неї тріскається. Зв’язок. Сила. Її вовчиця — ламається, але не зникає.

Енн ще дихала.

Але після цієї ночі вона вже ніколи не буде колишньою.

---