Розділ 1

Будинок Рідів завжди пах сріблом.

Енн не могла пояснити цього словами, але її шкіра щоразу злегка пекла, коли вона переступала поріг. Ніби саме повітря тут було чужим. Ніби стіни шепотіли їй: ти не своя.

Вона жила в цій родині одинадцять років — і жодного разу не почула слова «донька» без холодної паузи перед ним.

Мері Рід любила порядок. І тишу. А ще — виглядати бездоганно перед сусідами. Для них Енн була історією порятунку: сирота, яку вони прихистили з доброти серця. Для самої Енн — нагадуванням про борг, який ніколи не можна було сплатити.

— Ти знову пізно, — сказала Мері, навіть не обернувшись від плити.

Енн мовчки поставила сумку біля сходів. Вона знала правила: не виправдовуватися, не сперечатися, не дивитися в очі довше, ніж дозволено.

— Я була в лісі, — тихо відповіла вона.

Ліс був єдиним місцем, де її серце билося рівно. Там не було срібла. Там не було чужих запахів і холодних поглядів. Там вона могла дихати.

— Я ж просила тебе не ходити туди, — втрутився Том Рід, відкладаючи газету. Його голос був рівним, але в ньому завжди ховалася загроза. — Люди говорять.

Люди завжди говорять, подумала Енн.

Вони не знали, що вночі вона чує виття далеко в горах. Не знали, що її сни пахнуть хвоєю і кров’ю. Не знали — або знали занадто добре.

Мері повернулася до неї з посмішкою, що не торкалася очей.

— Ми просто хвилюємося за тебе, люба.

Це слово — люба — різало гірше за ніж.

Енн піднялася сходами до своєї кімнати. Маленької, холодної, з вікном, що виходило не на ліс, а на кам’яний мур. Вона часто думала, що це зробили навмисно.

Вона сіла на ліжко і доторкнулася до шиї, де під шкірою інколи з’являлося дивне тепло. Її вовчиця ворушилася всередині, неспокійна, насторожена.

Щось не так, шепотіла вона.

Останні тижні Мері стала надто уважною. Надто часто питала, коли Енн йде до лісу. Надто уважно дивилася, коли вона їла або пила.

А ще в домі з’явилися нові трави. Гіркі. З металевим присмаком.

Енн не знала назв. Але її тіло знало страх.

Вона вийшла на балкон і подивилася вдалечінь, туди, де за обрієм починалися землі зграї Монтегю. Вона ніколи не бачила їхнього Альфу, але чула про нього — сильний, жорсткий, справедливий.

І чомусь, сама не розуміючи чому, Енн відчула раптовий біль у грудях. Ніби щось усередині тягнулося до того, кого вона ще не знала.

Внизу Мері тихо розмовляла з Томом. Їхні голоси були приглушені, але слова — чіткі.

— Вона готова, — сказала Мері.
— Цього разу без помилок, — відповів Том.

Енн відступила від перил, серце забилося шалено.

Вони говорять про мене.

Вона ще не знала, що ця ніч стане останньою в цьому домі.
Останньою — до зради, що зітре її життя до крові й срібла.

---

Дін Монтегю прокинувся з риком у грудях.

Це не був кошмар. Не був спогад.
Це було відчуття.

Він сів на ліжку різко, так, що повітря в кімнаті завібрувало. За вікном повний місяць завис над горами, заливши землю холодним світлом. Його вовк метався під шкірою, бився об ребра, вимагаючи виходу.

Знайди.

— Чорт… — прошепотів Дін, провівши рукою по обличчю.

Він не знав, кого саме шукає. Але знав — хтось страждає. Хтось його.

Він підвівся, босоніж ступив на кам’яну підлогу. Повітря було насичене запахами ночі, але крізь них пробивалося щось інше. Слабке. Зламане. Отруєне.

Срібло.

Дін стиснув зуби. Срібло завжди різало інстинкти, залишало після себе гіркий присмак смерті. Але цього разу воно боліло інакше. Глибше.

— Це не моя зграя… — пробурмотів він.

І все ж вовк рвався з ланцюга.

Він вийшов на балкон. Десь далеко, за кордоном їхніх земель, у напрямку старого міста, його груди стиснуло так, ніби хтось стискав серце в кулак.

Вона, — беззвучно промовив вовк.

Дін завмер.

— Я не маю пари, — різко сказав він у темряву. — Не сьогодні. Не зараз.

Відповіді не було. Лише холодний вітер і ще сильніший біль.

Він згріб сорочку, накинув куртку й вийшов із кімнати. Коридори маєтку були темні, але варта вже прокидалася — вони теж відчули напругу.

— Альфо? — озвався один із бійців.

— Чуєш? — запитав Дін.

Вовк у воїні напружився, очі блиснули.

— Так… ніби хтось кричить. Але не голосом.

Дін кивнув.

— Підніміть патруль. Перевірити східний кордон.

Він знав, що цього замало. Те, що він відчував, було не загрозою зграї. Це було… втратою ще до втрати.

Його груди стиснуло знову. Перед очима майнула тінь — сріблясте волосся, бліда шкіра, очі, повні страху й сили водночас. Образ був таким чітким, що він ледь не потягнувся рукою.

— Хто ти… — прошепотів він.

Відповідь прийшла болем.

Дін стиснув кулаки так, що кістки хруснули. Він не знав, що цієї ночі десь у кам’яному будинку дівчина ковтає чай із травами, які палять її зсередини.

Не знав, що цей біль — початок війни.
І що жінка, яку він відчув, стане його ворогом.
Його прокляттям.
Його парою.

Вдалині пролунало виття. Одне. Друге.
Ніч відповідала.

---