Розділ 26. Фінал. Ніч затримання .

За два дні вони з’явилися знову.

Той самий двір, та сама машина, ті самі обличчя. Тільки тепер ми знали: це їхній останній вихід.

Всю ніч місто дихало вогким холодом, ліхтарі мерехтіли в тумані. Ми сиділи на позиціях мовчки — як камені. Кожен розумів: другого шансу вже не буде.

І знову, наче під копірку, близько півночі двері «Опеля» розчахнулися. Четверо вийшли й звичним строєм рушили до під’їзду. Сумка в руці Слона — мов знак долі.

Цього разу тиші не було. Цього разу все пішло за планом.

Клац — замок зламано.

Клац — двері відчинено.

І тут — різке світло, крики, гуркіт.

— Стояти! Поліція! Усім на підлогу!

Коридор вибухнув хаосом: удари, крики, матюки. Все злилося в єдиний шалений рев. Але за кілька хвилин усе закінчилося.

Слон, Кабан, Боксер, Жираф — лежали обличчям униз, із застібнутими наручниками, бліді.

У квартирі працювала опергрупа. Оформлення цього дійства теж займало чимало часу.

Ми сиділи по машинах, курили й дивилися, як їх виводять у наручниках.

— Може, підемо глянемо, що там узагалі? Ми ж теж, як би там не було, брали участь, — спитала Сашка.

Макс із Серьогою переглянулися й майже в унісон затягнули нашу улюблену:

"Мы на невидимых фронтах

Давно забыли про покой.

Нас нет в газетных полосах,

И наше имя — позивной..."

— Не можна нам, Сашко, — відповів я. — Звикай...

Це був кінець полювання.

А попереду в нас ще одна безсонна ніч — зведення, довідки, фототаблиці, тисячі паперів. Ранок зустрів сірим світанком, коли ми нарешті роз’їхалися по домівках.