Розділ 24. Та сама ніч (частина перша)

Та ніч дихала приреченістю. Ніхто з нас не казав уголос, але всі відчували: сьогодні вони підуть. Було безліч другорядних ознак у їхній поведінці, що про це свідчили: вперше за весь час стеження вони не розділилися, а залишилися всією групою в машині. Перед виїздом на свій умовний пост запаслися фастфудом та іншим дріб’язком.

Час тягнувся в’язко. У машинах — тиша, тільки подихи водіїв, та й ті — напівсилою. Ми розосередилися по всьому двору: ховалися за гаражами, зникали в густій тіні дерев, час від часу змінюючи позиції для кращого огляду. Зараз не можна було себе виказати. Не можна було їх сполохати — інакше вся робота піде прахом.

Близько півночі двері їхньої «тачки» відчинилися без жодного звуку. Ані хлопка, ані світла. Слон вийшов першим, несучи невелику спортивну сумку. Решта — слідом. Вони йшли, як тіні, й розчинилися в під’їзді.

Микола провів величезну роботу з підготовки: домовився із сусідами по майданчику, і в їхній квартирі вже кілька днів жила перша група захоплення. За його проханням дружина господаря повідомила подрузі дату нібито їхнього вильоту. Далі вони були змушені повністю імітувати свій відпочинок: приїхати в аеропорт, залишити машину на платній стоянці й так далі, адже наша четвірка «пасла» їх. А самі кілька днів жили на дачі.

Але повернемося до нашої ночі. Отже, в квартирі навпроти — перша група захоплення, з Миколою в самій «цільовій» квартирі — друга. Усі чекали сигналу.

Все йшло начебто за планом, якби не одне «але»...

Минуло вже близько десяти хвилин після того, як вони зайшли в під’їзд, і я відсигналив про це Миколі. Тиша. Це насторожувало, адже за моїми підрахунками вже мало відбутися проникнення. Мали пролунати крики:

— Стояти! Поліція! — та інше, але чомусь стояла тиша. Дивно.

Раптом двері під’їзду розчахнулися з такою силою, наче збиралися вилетіти назовні разом із рамою, і вся четвірка, поспіхом вскочивши в авто, буквально рвонула з двору.

Щось пішло не так. Невже все марно? Невже це кінець?

— Що сталося? — запитав я в Миколи, який вийшов із під’їзду хвилин за двадцять.

— Не знаю. Зараз подивлюся відео з майданчика — ми там поставили приховану камеру, щоб зафіксувати факт зламу. Може, потім щось проясниться, — і він пішов у припаркований у дворі мікроавтобус спецназу.

За кілька хвилин він вийшов звідти й, ледь стримуючи сльози від сміху, покликав мене.

— Це жарт, твою ж мати, рудий... — Коля закочувався в істериці. Я нерозуміюче дивився на нього й чекав пояснень. Трохи опанувавши себе, він розповів мені той маленький «нюанс», який усе зіпсував.