Розділ 23. Підготовка. Опер.

Кабінет начальника завжди здавався мені окремим світом. Там вита́в особливий дух — суміш кави, тютюнового диму й важких рішень, ніби сам простір був просякнутий напругою. На стінах — портрети, нагороди, грамоти. Усе те, що має вселяти впевненість. Але мене це лише тривожило.

Я поклав на стіл теку. Усередині — фотографії, роздруківки, той самий відеокадр, акуратно розгладжений аркуш із адресою. Папір тремтів у моїх руках, наче сам відчував страх.

Начальник мовчки переглядав. Перелистував сторінки, зупинився на фотографії спецпризначенця . Обличчя під капюшоном було розмите, але впізнаване.

— Ти розумієш, Коля, що ти приніс? — голос його був тихим, але холодним, мов лезо, що ковзає по горлу.

— Розумію, — відповів я, намагаючись дихати рівно.

— Ти хочеш, щоб я підписався під тим, що офіцер такої служби працює на банду? — він клацнув пальцем по фото. — Та нас із тобою завтра ж зітруть у порох.

Я мовчав. Слова тут були зайві.

— Ідіоти, — він відкинувся на спинку крісла, прикривши очі долонею. — Лізете туди, куди навіть я не ризикую дивитися.

— Але в нас є факт, — тихо сказав я. — Відео, аркуш, адреса. Вони туди підуть. І якщо ми не візьмемо їх зараз — потім вони знову розчиняться.

Він мовчки закурив. Дим клубочився до стелі, немов живе попередження. Потім різко кинув:

— На твоєму місці я б уже писав рапорт за власним бажанням. Але раз ти вже вляпався — слухай уважно.

Він нахилився до мене, дивлячись прямо в очі:

— Операція буде. Але якщо хоч щось піде не так — рапорт на стіл, і я тебе знати не знаю. Зрозумів?

Я кивнув, відчуваючи, як серце б’ється в грудях голосніше, ніж зазвичай.

Він відкинувся назад, дістав із сейфа червону теку.

— До вечора детальний план операції має лежати в мене на столі. Іди, готуй точки, позиції, маршрути відходу. Я виб’ю тобі групу захоплення, але більше — нічого. Жодного зайвого слова, жодного папірця. Все на свій страх і ризик.

Я вийшов із кабінету й тільки тоді зрозумів, що долоні такі вологі, що я мало не впустив теку.

У коридорі, трясучи від хвилювання руками, витягнув телефон і набрав номер Андрія. Коли він відповів, я коротко видихнув у слухавку:

— Працюємо.

І це «працюємо» стало для нас командою до початку кінця, провісником того, що звичне життя залишилось позаду.