Глава 22. Підтвердження

Осінь знову брала своє. Вечори стали короткими, двори — темнішими. Сухе, липке повітря тиснуло на шкіру, а вночі холод починав обпікати горло. Дрібна, противна мряка чергувалася з дощем, і навпаки; ліхтарі малювали якісь дивні тіні на мокрому асфальті.

Ми сиділи в машинах, мовчали. Лише рація потріскувала та шурхотіли обгортки від сигарет. Йшла вже третя доба.

Адресу інформатора Миколі, звісно, ніхто не давав. Тож у нас залишався лише один шанс — тримати Слона і розраховувати, що найближчим часом буде контакт. Повторюся — треті добу відомий нам Слон займався своїми звичними справами. Нерви починали здавать. Уся ретельно побудована лінія Миколи руйнувалася на очах. Контакту не було.

Але ми вміємо чекати… довго чекати… дуже довго.

І ось, ввечері четвертого дня — відхилення від маршруту та звичного розкладу. Слон вийшов зі спортзалу і, як того разу, не пішов до машини. Направився до скверу. Там чекав він — Капюшон. Все повторювалося, наче під копірку.

Коротке рукостискання. Згорток у долоню, листок паперу назад. Все зайняло не більше хвилини. Але цього разу камера в руках Макса чітко спіймала момент. Кут, світло, різкість — кадр вийшов чистим. Я б навіть сказав — ідеальним, незважаючи на пізній час та дощову погоду. Ми сиділи в машині й дивилися на екран, наче зачаровані. Доказ.

— Є філерський бог, є. Дякую, — прошепотіла Сашка.

І, ніби почувши її слова вдячності, цей самий бог робить нам ще один подарунок — Слон, відійшовши від місця зустрічі, розгорнув листок, пробіг очима і… зім’яв його. Пішов далі, жуючи жуйку, і на повороті ледачо кинув папір у смітник біля під’їзду.

Я лише встиг кинути:

— Давай.

А Макс вже, як справжній місцевий бомжара, порався в урні в пошуках потрібного нам листочка.

— Дві хвилини приниження і вуаля, — сказав Макс, повернувшись у машину з усмішкою Чеширського кота і зім’ятим листком у руці, — можемо закінчувати й їхати додому.

Я обережно розгорнув листок, наче археолог, що розгортає давній єгипетський папірус — там була адреса: Маяковського 7, квартира 235. Ця інформація миттєво передавалася аналітикам для вивчення.

Перевірка показала: квартира небідна, господарі — «середній плюс», із грошима. Пазл складався сам собою.

Я сидів із цим клаптиком паперу в руках і відчував, як всередині давить порожнеча. Все. Це кінець гри. Ми знайшли їхній зв’язок.

— Коля, — сказав я оперу, який підійшов до нас, показуючи йому записку, підібрану з урни, і стоп-кадр на відео, де зафіксовано обмін, — ти розумієш, що тепер дороги назад немає?

— Розумію, — відповів він.

І відійшов убік, щоб зателефонувати і доповісти своєму начальнику.

Чесно, я наперед знав, який кошмар його чекатиме завтра, на килимі у керівництва