Глава 21. Тінь за спиною

Ми зустрілися ввечері, без протоколів і паперів. Андрій приїхав на старенькій «дев’ятці», я підсів до нього. У салоні пахло бензином і ментоловими сигаретами. За вікнами тяглися вогні міста, але в машині панувала повна тиша.

— Ну що, Коля? — він глянув на мене, очі напружені. — Думаєш, правильно йдемо?

— Не знаю, — чесно відповів я. — Але одне зрозуміло: тут щось не клеїться. Все виходить якось дуже дивно. Люди з такими званнями і посадами просто так у бруд не лізуть.

Андрій помовчав кілька секунд, потім кивнув:

— Ладно. Раз вже так пішло — ріж останній огірок. « Старший брат » так « Старший брат », і не таких «катали».

Ми обидва розуміли, що це самогубство. Поліція ніколи ще не чіпала тих хто стояв вище за ієрархією , тим більше при такому званні та посаді. Але вибору не було.

Наступного дня спостереження за усіма чотирма фігурантами зняли, щоб не налякати їх . Залишався чергувати лише один екіпаж у дворі майбутньої крадіжки — щоб контролювати підготовку нашої четвірки.

Всі інші переключилися на Капюшон.

Андрій привів мене «в родину».

Темний двір, пара машин, розкиданих як попало. Всередині — хлопці, яких я раніше знав лише за сводками та позивними. Макс — сухий, з втомленим обличчям і сигаретою, яка ніби приросла до пальців. Сашка — завжди весела, балакуча, здавалось проста, але очі… вони в неї як сканер , наче через них проходить вся вулиця одразу. Вона помічає все й усіх. Ще двоє безіменних — справжні тіні, про яких у відділі навіть не шепочуть.

Коли я підійшов, вони подивилися на мене так, ніби вирішували: свій чи чужий. Погляди важкі, мовчазні, без усмішок.

Макс затягнувся, випустив дим і кинув:

— А ти взагалі хто, щоб з нами за одним кермом сидіти?

— Опер, — спокійно відповів я. — Такий же, як ви, тільки без сигарети.

Сашка усміхнулася кутом рота, але промовчала.

Другий «тінь» спитав:

— А якщо нас накриють? Ти ж перший зіллєшся.

Я витримав паузу і сказав:

— Якщо нас накриють — нас накриють разом. Я з вами тут не для галочки.

У тиші пролунав клацок запальнички.

Андрій коротко сказав:

— Він тепер з нами.

І все. Питань більше не було. Рішення прийнято.

Ми сиділи в машинах, пили дешеву каву з пластикових стаканів, дивилися на вікна і двори. Я вперше відчув себе частиною їхньої мовчазної зграї.

І поступово пазл почав складатися.

Офіцер, у званні майора, поводився дивно: надмірно нервовий, часті зникнення «на годину», повертався з блукаючим поглядом, наче його трясло зсередини. Руки іноді тремтіли. Ми фіксували кожну дрібницю.

Однієї ночі ми побачили те, що розставило все по місцях. Він зустрівся з якимось типом біля гаражів. Коротка розмова, швидкий обмін — і згорток опинився в його кишені. Я згадав той вечір у сквері, коли Слон сунув йому щось подібне. В пам’яті сплив випадок із Жирафом та розповсюджувачем елітних наркотиків Гоґі.

Випадковість? Ні. Система.

Всі частини мозаїки стали на місце.

Спецпризначенець був залежний. І саме цим його тримала банда.

Ось він — мотив. І ось чому «еліта» працювала на звичайних відморозків.

А я сидів у машині і відчував, як все всередині стискається.

Тепер у нас була правда.

І тепер ми розуміли: шляху назад немає.