Глава 20. Обличчя з тіні

Добути фотографію офіцера спецпризначенця виявилося завданням не для слабкодухих.

У нашому відомстві на такі запити дивилися косо. У кожного свої межі, свої ігри та повноваження. Нібито одна країна, одна справа, а спробуй сунутися в чужий город. Особливо, коли йдеться про «своїх», та ще й з такої організації .

Я підняв трубку, подзвонив начальнику. Він вислухав і важко видихнув:

— Коля, ти хоч розумієш, що просиш?

— Розумію, — відповів я. — Але якщо не витягнемо цю нитку — все впаде.

Почався неймовірно довгий бюрократичний марафон: дзвінки «через треті руки», прохання «по дружбі», натяки, півнатяки. І нарешті чийсь втомлений голос сказав:

— Добре, буде тобі фотографія. Але май на увазі — якщо спливе, ніхто тебе не прикриє.

Я кивнув, хоча співрозмовник мене не бачив. Для мене це було як вдих перед стрибком у воду: назад дороги нема.

Фотографія прийшла на телефон із невідомого номера вранці. Сірий кабінетний знімок з особової справи: суворий погляд, трохи втомлене обличчя, коротка стрижка. Людина, яку, за ідеєю, мали б ставити за приклад молодим офіцерам.

Я вдивлявся в ці очі. Чесні? Ні. Швидше — вивчено спокійні. Людина, що вміє носити маску, ховати емоції.

Знімок я показав Андрію. Він ледве глянув, дернув підборіддям:

— Це він. Капюшон.

— Точно? — я ще не хотів вірити, намагався знайти хоч якусь можливість.

— Точно. Ніс, брови, форма очей, погляд. Навіть голову тримає так само — та сама манера. У сквері він був у капюшоні. Сто відсотків.

Пазл склався.

Фігуранти, квартира, схованка, подруга, офіцер – спецпризначинець .

Все вибудувалося в пряму лінію .

Я сидів у машині, тримаючи фото в руках, і відчував, як холод пробирає під ребра.

Тепер я знав, хто інформує і навчає нашу четвірку. І розумів: грати відкрито з такою людиною — усе одно що ступати на мінне поле. Він знає правила гри, він знає, як нас обманути, і має доступ туди, куди нам навіть зазирнути не можна.

Отже, доведеться шукати спосіб обійти його. Доведеться бути хитрішим.